Живу у Києві вже 30 років. Столиця УКРАЇНИ! Серце нашої БАТЬКІВЩИНИ. Але все це позитивне враження від столиці зникає, коли я елементарно виходжу на вулицю та чую… російську мову. Мову ворога та злодія, мову кривавого тирана та нелюда.
Розмовляти російською – це як пускати калюжу в публічному місці у всіх на очах.
Розмовляти російською – це як влаштовувати салюти під час ракетних обстрілів.
Розмовляти російською – це як чинити перелюб у храмі під час недільної служби.
Розмовляти російською – це як вигулювати песика на дитячому майданчику й лишати його екскременти в пісочниці.
Розмовляти зі своїми дітьми російською – це сприяти їхній деградації, позбавляючи ідентичності й відчуття Батьківщини.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Російська мова в Україні повинна бути забута. Говорити російською в пристойному товаристві має бути соромно, а в непристойному – небезпечно.
Допоки наша армія нищить ворога на передовій, ми маємо дбати про нищення всього, що належить ворогу, в тилу. І створити доброзичливий українськомовний простір для тих, хто повертається з передової. Щоб вони відчували, що вдома. Й легко переходили на українську.
Бо навіть якщо їм зараз не до того, вони воюють за сучасну українську Україну, а не зросійщений простір, по якому б “просто перестали стріляти”.