Змалку я потерпала від того, що батьки більше мого брата любили. Йому купували геть усе, а мене просили потерпіти. Увесь час в мені жила образа. Згодом я поїхала на навчання в інше місто і вже й не хотіла повертатися. Та життя так склалося, що довелося. Я побралась з хлопцем з нашого міста.
Жити ми не мали де, а батьки й не думали пропонувати, бо Руслан досі жив з ними. Врешті чоловік поїхав до Німеччини, кілька років пропрацював, повернувся і ми купили невеличку хатину на околиці. Зробили там ремонт і мали надію, що все добре буде. Але почалась війна й геть усе змінилось. Я вагітна, чоловік не може працювати. Трохи нам його батьки допомагали, та цього страшенно бракувало.
Мої ж навіть не думали запропонувати поміч. Натомість влаштували Русланові з його дівчиною таке дорогезне весілля, що ще й ніхто такого не робив. Тато автівку продав, аби все оплатити. Мені так це дивно було.
– Молоді хоч згодом вам гроші повернуть?
– Та ні, їм треба якісь заощадження мати! На житло збирати.
– А мені нічого не було треба, щось не пам’ятаю, що хоч половину тієї суми дали.
– Ну, ваше весілля було скромніше.
Після цих слів я просто зареготала. Та врешті змирилась. Чоловік сидів з нашим сином, а я на роботу вийшла, коли йому всього рік виповнився. Так і виживали. Поступово стало легше, бо в садочок малого віддали.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
І ось днями мама запросила нам на ювілей. Я не могла не піти, все ж таке свято. Тож забрала останні гроші, поклала в конверт 3000 гривень і ми вирушили. Святкували вдома, та людей зібралось чимало. І уявіть собі картину, ми вручили неньці конверт і великий букет. Гарно привітали. І тут всього за хвилину я бачу, як вона віддає конверта Русланові. Я не втрималась.
– Та що ж це таке? Як так можна?
– Та то просто на зберігання!
– Що ти мені розповідаєш дурниці. В житті не повірю.
– Не кричи, тут люди.
– Та мені байдуже. Я останні гроші забрала в дітей, а ти що робиш?
– Так треба, ти не розумієш!
Я все розумію. Я вирвала того конверта з рук і пішла геть, чоловік з малим за мною. Наступного дня мама мені подзвонила.
– Ти зіпсувала мені свято! Нащо був цей концерт?
– Це ти все зіпсувала!
– Братові терміново гроші потрібні!
– Це не мої проблеми!
Посварились ми ще дужче і в мене на серці страшний осад залишився. Не знаю, як далі спілкуватись. І найнеприємніше, що я ще наче й винна залишилась. Що ви про це думаєте?