Коли мені було 26, я збирався одружитися з Оленою. Ми довго були разом, вона була добра, спокійна, домашня. З нею мені було надійно.
Але тоді мені здавалося, що в наших стосунках усе занадто тихо. Хотілося емоцій, яскравості. Тепер розумію, який я був дурний.
До весілля лишалося кілька місяців, коли на корпоративі я познайомився зі Світланою. Вона одразу кинулася в очі: висока, доглянута, ефектна. Весь вечір крутилася біля нашого столу, сміялася, дивилася так, що я розгубився.
Після того вечора я вже не міг викинути її з голови. Почав писати їй, запрошувати на зустрічі, брехати Олені, що затримуюся на роботі. Возив Світлану по ресторанах, купував їй букети і радів, що поруч зі мною така жінка.
Пам’ятаю один вечір дуже добре. Олена накрила вечерю, сиділа навпроти мене і раптом сказала:
– Скажи чесно, у тебе хтось є?
Я почав викручуватися:
– Та що ти вигадуєш? Просто роботи багато.
А вона подивилася прямо в очі:
– Не бреши. Я все відчуваю.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я тоді навіть не знайшов у собі нормальних слів. Просто сказав:
– Вибач, ми не можемо одружитися.
Олена зблідла, встала з-за столу і тихо відповіла:
– Хоч добре, що до весілля показав своє справжнє обличчя.
Ми розійшлися. А я майже відразу переїхав до Світлани. Через пів року ми розписалися, і я тоді ще дуже пишався. Друзі дивилися на неї і казали:
– Ну тобі пощастило. А я тільки посміхався, бо сам так думав.
Перші дзвіночки почалися швидко. Якось у суботу я попросив:
– Може, вдома щось приготуємо?
А вона навіть не відвела очей від телефону:
– Я тобі що, кухарка? Я засміявся тоді, думав, що жартує. Але вона не жартувала.
Потім була інша сцена. Я прийшов з роботи, в квартирі бардак, гора коробок, чашки по всій кімнаті. Кажу:
– Світлано, ти ж цілий день була вдома, невже важко хоч трохи прибрати?
А вона як вибухне:
– Я не прислуга! Якщо тебе щось не влаштовує – найми хатню робітницю.
З кожним місяцем ставало гірше. Її цікавили лише магазини, салони, фото, нові речі. Поговорити з нею було ні про що: або сиділа в телефоні, або переводила все на гроші.
Одного разу я захворів, лежав з температурою, ледве вставав. Попросив:
– Принеси, будь ласка, ліки з аптеки.
Вона скривилася і сказала:
– Я сьогодні на манікюр записана, не встигну. Я тоді просто лежав і дивився в стелю. У той момент мені стало по-справжньому страшно, з ким я живу.
Коли я почав говорити про дітей, стало ще гірше. Я сказав:
– Нам уже час подумати про сім’ю.
А вона відрізала:
– Я не збираюся псувати фігуру і сидіти з пелюшками.
Найгірше, що я сам усе це заслужив. Я проміняв добру, щиру дівчину на красиву картинку. Мені хотілося похизуватися перед іншими, а тепер живу з людиною, якій на мене просто байдуже.
Нещодавно я випадково зустрів Олену. Вона йшла з двома хлопчиками-близнюками, усміхнена, спокійна, справжня. Поруч підійшов її чоловік, взяв пакети, щось сказав, і вони всі разом пішли далі.
Олена мене впізнала і чемно привіталася:
– Як ти?
Я відповів:
– Нормально. А сам ледь крізь землю не провалився. Бо побачив, яке життя міг мати, і що сам своїми руками все знищив.
Тепер я все частіше думаю про розлучення. Дивитися на Світлану вже не можу. Усередині там порожнеча, холод і постійне хамство.
Олену вже не повернути, це я розумію. Але жити далі в такому шлюбі теж не бачу сенсу.
Скажіть чесно, як би ви вчинили на моєму місці: розлучатися і починати все з нуля чи це вже справедлива розплата за мій вчинок?