Я ніколи не очікувала на розуміння свекрухи та зовсім не шукала її підтримки. Та часом в житті трапляються такі повороти, що доводиться йти на компроміси.
Зі Стасом я познайомилась на роботі. Я прийшла влаштовуватись в офіс, де він працював начальником відділення. Відразу вразив цілеспрямованістю. Вже за місяць ми почали зустрічатись і почувались разом дивовижно. Минув рік і ми побрались. Тоді то я й познайомилась з Сільвою Вікторівною. Вона спеціально з Італії приїхала. І відразу ж почала мене повчати:
– В подружньому житті все залежить від дружини.
– Хіба ж все?
– Так. Ти маєш бути мудрою й поступливою, лагідною. От, наприклад, якщо у вас конфлікт – не гарячкуй, а навпаки, обійми, пригорни.
– Але я не хочу увесь час приховувати власну думку, це лицемірство.
Мені не подобалась така позиція. А за місяць, доки свекруха жила у нас – я мало не здуріла. Вона увесь час казала мені, як правильно спілкуватись з її сином.
– Ти не розумієш, я краще знаю Стаса. Робитимеш, як я кажу та у вас буде щасливий шлюб.
– Ми й так щасливі.
– Це поки. Згодом все зміниться. Та й взагалі, я допомагаю вам фінансово, тож ви зобов’язані слухати мене. 
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
На щастя, врешті вона поїхала. У нас все було чудово. Я народила донечку, а Стаса з часом підвищили. Навіть в кризові моменти ми знаходили спільну мову. І так прожили 15 прекрасних років.
А тоді почалась війна. Попри те, що Стас міг отримати бронь на роботі, він зібрався йти у військкомат. Я говорила про це з ним, та чоловік все вирішив. І це захоплювало. Утім свекруха відреагувала дуже бурхливо.
– Нащо ти його відпускаєш? Чи ти здуріла? Ти маєш все зробити, аби він не поїхав.
– Але як?
– Вигадай щось, плач, скажи, що хвора. Головне – бажання! Ви взагалі маєте виїхати з країни.
– Але ж ми не хочемо!
– Не будь егоїсткою, подбай про сім’ю.
Вона образила мене. Та я вирішила, що Стас має право самий все вирішувати. Чоловік поїхав і вже за два місяці опинився на передовій, а ще за пів року отримав важке поранення. Медики врятували мого чоловіка. Він приїхав додому, але тоді почалось щось жахливе. Коханий почав випивати. Щодня він вживав, а коли я просила його не робити цього – казав, що я нічого не розумію.
Пів року я тримала, шукала вихід, та зараз в мене склалося враження, що йому так просто простіше. Він зовсім не думає, як почуваюсь я і що переживає наша донька-підліток.
В розпачі я зателефонувала свекрусі. Подумала, що вона щось мені порадить. Та її реакція приголомшила мене.
– То ти винна, що випиває! Нащо на війну пускала? Хотіла грошей – от і маєш!
– Та не хотіла я грошей. Намагалась підтримати його рішення.
– Головою треба думати, а не підтримувати. А тепер не смій його покидати, сама все це зробила!
Я в розпачі. Як мені бути. Невже це справді моя провина? Як гадаєте?