“У нас з чоловіком не виходило завагітніти протягом 11 років. Навіть допомога лікарів не давала результату. Через це між нами розпочалися сварки й непорозуміння, які закінчилися розлученням.
Мені здавалося, що на цьому моє життя закінчилося. Однак раптово для самої себе я в 40 років вдруге вийшла заміж. Через деякий час сталося інше диво: я завагітніла. На той момент мені було 43.
Звісно, народжувати в такому віці було страшно, але чоловік підтримував мене, мовляв, все буде гаразд. Він обіцяв, що ми разом подолаємо усі труднощі, але тоді ніхто не знав, що нас чекає попереду.
У лікарнях та жіночих консультаціях усі витріщалися на мене й дивувалися, навіщо я так пізно народжую. Кожен вважав за потрібне запитати, де ж я раніше була. Хіба так поводяться ввічливі люди? А медсестри взагалі знають щось про лікарську етику?
Оточуючі докоряли мені, хоча ніхто не знав, як довго я мріяла про дитину і як важко вона мені дісталася.
Та це не єдина річ, яка засмучувала мене. Адже ще більше сил та енергії займав догляд за новонародженим немовлям. У зрілому віці набагато важче впоратися із плачем, недоспаними ночами й істериками. Допомогти було нікому, тому доводилося тримати себе в руках.
Але хіба можна залишатися в рівновазі, коли навіть під час прогулянок усі сприймають тебе, як бабусю, а не матір? Проте я змирилася з осудливими поглядами та жартами інших матусь в дитячому садочку та школі.
На щастя, зараз моїй доньці виповнилося 25 років і моє життя стало набагато легшим. Ми добре ладнаємо і розуміємо одна одну. Однак дівчина не спішить виходити заміж і не планує народжувати раніше тридцяти. У неї на першому місці самореалізація та особисті цілі. Я ж пояснюю їй, що з власного досвіду знаю, як це важко бути зрілою матір’ю. Проте донька нічого не хоче чути, а я не знаю, як мені її переконати”.
А як ви вважаєте, чи варто народжувати дитину після 40-ка? Яке ваше ставлення до зрілих матерів? Чи мають право лікарі засуджувати їх вибір?
Фото з відкритих джерел