Пишу це, бо вже зовсім не знаю, як бути. Чотири роки тому я познайомилась з чудовим хлопцем на ім’я Артем. Ми щиро покохали один одного і знали, що це серйозно. Зустрілися в Києві, хоча обидвоє не зі столиці. Він з Тернополя, а я – з Чорткова. За пів року ми почали жити разом. Все було чудово, а тоді почалась війна.
25 лютого Артем пішов у військкомат і вже не повернувся. Мені було дуже важко. А ще страшно залишатись в столиці. Тому й вирушила до батьків. Наступного разу коханого я побачила через рік, хоча ми й спілкувались за кожної можливої нагоди. Востаннє коханий приїжджав рік тому, за два місяці до своєї загибелі. Він так і не дізнався, що я вагітна.
Я думала, що не впораюсь з втратою. Звичайно поїхала на похорон. До цього я не була знайома з мамою мого коханого. І коли підійшла до неї і розповіла, що чекаю на дитину – вона розлютилась.
– Як тобі не соромно? Грошей хочеш?
Люди дивились на мене, засуджуючи. Терпіти я не могла просто поїхала додому. Згодом я народила чудового хлопчика і вирішила дати йому прізвище і по батькові Артема. Подзвонила мамі коханого і повідомила, що вона має онука і що я дам йому їхнє прізвище. Та вона знову вибухнула.
– Як ти смієш? Я не дозволяю. Нагуляла дитину і використовуєш добре ім’я мого сина.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ви не уявляєте, як прикро чути такі слова. Я ж навіть грошей не прошу, хоча мені вкрай важко. От, наприклад, мама хоче, щоб я зробила тест ДНК і довела батьківство.
– Це правильно! Аби родичі Артема знали правду! А ще – чого це ти не претендуєш на виплату! Зроби це заради сина й його майбутнього!
Тепер я не знаю, як бути. Порадьте, може й справді варто доказати мамі Артема, що я не брешу і маю право дати дитині прізвище коханого. Як гадаєте?