Інколи здається, що невістка Марія ставить цінник на мої зустрічі з онуками. Може то я просто так накручую ситуацію чи що. Але от вирішила написати сюди цю історію. Впевнена, що тут багато бабусь-заробітчанок, як зможуть дати влучну пораду.
Отож, я на заробітках вже 10 років. Сама з Тернополя, там раніше працювала на одному м’ясокомбінаті. Але згодом виробництв зачинили, а всіх працівників було звільнено без виплати зарплат.
Сина Петра я ростила сама. З чоловіком давним-давно розучена, адже мій колишній був готовий останню гривню витратити на чарку. Окрім того, ще й грав у карти та інколи здавав у ломбард наші речі. Дякувати Богові, у мене була власна двушка. Так от, тоді Петя навчався на 2 курсі коледжу, був вже повнолітнім. І я зі спокійною душею зібрала речі та подалася в Німеччину.
Пощастило там знайти роботу на комбінаті, зарплата хороша. Нам виділили житло (спеціальний гуртожиток для заробітчанок) і автобус, який возив та забирав. Раз-два в місяць я пересилала синові кошти та гостинці – макарони, олію, консервацію, солодощі. Петя звітував, що вдома все чисто, гучних вечірок не робить, з хуліганами не товаришує.
У 20 років Петя привів вже невістку до хати. Я зі свого гаманця повністю оплатила весілля – і ресторан, і музикантів, і фотографа. Навіть сукню Марія шила на замовлення у Львові, уявляєте. Я вже під кінець свята боялася рахувати, у яку копійочку це все обійшлося.
– Діти, ви можете жити на моїй квартирі. А я собі щось потім куплю. Не вічно на тих заробітках працювати, я ж не якась безсмертна конячка.
– Ми? Тут? – скривилася Марія так, наче лимон проковтнула.
– А чим тобі ця квартира не подобається? Дивися, он через дорогу садочок, а там за будинком вже школа. Тим паче, Петя тут виріс та знає кожен кутик
– Та у вас такий район – одні пенсіонери. Краще б купили нам у новобудові!
Син до того дійсно декілька разів натякав, що вони б хотіли переїхати в інший район. Я погодилася допомогти дітям та й висилала майже 2 роки їм кошти на житло та ремонт.
А потім появилися вже дітки – старший син Михайлик та молодша Христинка. Я старалася завжди якось задобрити малюків, бо почувалася поганою бабусею. Адже вони там, у Тернополі, а я Бог зна десь на заробітках. Тому приїздила з великими пакетами подарунків – одяг, взуття, іграшки, солодощі.
На Різдво цього року дала Михасю та Христинці по 200 євро, типу як за коляду. Хоча хлопчику лише 4 нещодавно виповнилося, а Христинці менше рочку. Однак, невістки при синові та сватах не стрималася та й натякнула, що я мало дала
– Ну ви ж на заробітках, а тільки 200 євро? Могли б 300 вже дати.
Мені стало соромно, тому одразу дістала з гаманця ще 200 євро. Але на Великдень ситуація повторилася. Я вже витягла 300 євро Михасю та 300 євро Христинці. Але й тут не вгодила Марії:
– 300? Та краще вже 500. Я б тоді спокійно змогла їм одяг купити. Ви ж чудово розумієте, що я зараз у декреті, у Петра маленька зарплата. Ви взагалі ціни на одяг для діток бачили?!
Знову я хотіла зробити як краще, але вийшла винною. Дістала ще гроші та й віддала онукам. Правда, на душі такий неприємний осад залишився. Вже тоді здалося, що Марія наче ставить цінник – скільки сам треба платити за зустріч з онуками.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Поділилася цією історією з подругою-заробітчанкою (вона теж бабуся і теж має невістку).
– Так вона ж тебе на гроші розкрутити хоче. Ти як будеш додому наступного разу їхати то принципово нічого не давай. От побачиш
– Як так? Взагалі нічого?
– Ну продукти і солодощі треба. Але я тобі за гроші. От взагалі удавай, що ні копійки за душею не маєш.
Цього місяця якраз отримала на заводі відпустку на тиждень. І зробила, як радила подруга – онукам тільки солодощі та гостинці віддала, а з гаманця єврики не витягувала. Тоді весь вечір невістка на мене так дивилася, наче я їй хату хотіла спалити. Ні кави, ні чаю не запропонувала, хоча я від вокзалу одразу до малюків поїхала.
Наступного дня думала взяти Михася та Христинку до себе, хотіли прогулятися в парку, в кінотеатр піти чи в ігроленд. Однак, невістка суворо заборонила мені підходити до дітей
– А нащо вам з онуками няньчитися? Ви ж гроші шкодуєте. Аби рідна бабуся і пару євро їм на одяг чи взуття не дала?
– То виходить, я повинна платити, аби з онуками бодай годину побачитися.
– А для чого ви тоді закордон поїхали?
Докори Марії мене засмутили. Звісно, з онуками я все-таки бачилася – їх Петро привозив. Та і коли вже поверталася в Німеччину, то дала синові 1200 євро для онуків. Аби він розумів, що я не скупа бабуся.
Однак, дуже прикро, що за зустрічі з малюками я повинна платити. І так їх бачу вкрай рідко, лиш на свята і все. Та й хіба я мало дала синові та невістці?!