Навіщо твоєму синові квартира? Віддай її мені! — тільки от співмешканець не знав її планів.
— Що, квартиру переписала?! — закричав Гарік, його очі округлились. — А з ким погоджувала?
— Насамперед — із власною совістю, — відповіла йому Вікторія.
— Та як тобі не соромно! — співмешканець махнув рукою, ніби суворий учитель. — Я розраховував, що туди ми переселимо мою маму, а її квартиру я буду здавати за гарні гроші. Я тут прикидав — машину взяти…
— Машину? — на обличчі Вікторії з’явилась гірка посмішка. — Хочеш сказати, що я маю пожертвувати майбутнім онуків заради твоєї машини?
Частина 1. Свято, яке не таке, як усі
Цього дня Вікторія чекала вже не один місяць. Вона прокинулася рано, потягнулася, поглянула на стелю, по якій танцювали тіні. 45 років — це не кругла дата, але сьогодні їй виповнилося вже 45. На душі було легко. Вона встала, нашвидкуруч зібрала волосся у високий пучок і глянула у дзеркало.
«Ну що ж, Вікуся», — саме так її в дитинстві кликала мама, якої вже кілька років як не стало, — «знову на передовій».
Двері в спальню відчинились, і в кімнату зайшов Гарік — її залицяльник і, на жаль, вічний наречений, як з іронією думала про нього Віка. З першим чоловіком вона розійшлася без скандалів і зрад, як це зазвичай буває, просто перестали розуміти одне одного, і Артур, зібравши речі, поїхав у невідомому напрямку. Всі ці роки він справно платив аліменти, хоча це швидше заслуга компанії, де він працював, бо там не було «чорної бухгалтерії».
Зайшовши, чоловік глянув на свою жінку й з усмішкою промовив:
— З днем народження, дорогенька.
Вікторія давно вже навчилася розпізнавати у його голосі ті самі колючі нотки. Він, посміхнувшись, наблизився до неї.
— Сорок п’ять — саме вік. Жодна пластика не потрібна, природа тебе вже «накачала», як треба.
Комплімент був ще той — такий можна було почути хіба що від якогось п’янички, але точно не від чоловіка, який мешкав у її квартирі.
— Щороку ти стаєш усе соковитішою, як персик… Або, краще сказати, як диня, — Гарік хмикнув і шльопнув її по стегну.
— Чула, твоя мама вже прийшла, — намагаючись не реагувати на шпильки, запитала Вікторія.
— Сидить, чекає, — сухо відповів чоловік і вдруге шльопнув її по боках, які злегка округлились.
Господиня поправила на собі сукню, ще раз глянула у дзеркало, а потім вийшла у вітальню, де Оксана Федорівна, зручно вмостившись на дивані, прикрила ноги пледом.
— Ну, імениннице, ти ще та! — вигукнула мати Гаріка. — Вид у тебе — як у стиглого кабачка, прямо душа радіє.
Вікторія у відповідь лише посміхнулась, а потім підійшла до вікна, щоб відсунути важкі штори. Їй хотілося відсвяткувати день народження у теплій атмосфері й не слухати порівняння із городиною.
— Гарік, постав стіл і ходімо, допоможеш накрити — скоро прийде мій син із нареченою.
— Сергійко, чи що?
— «Чи що», — трохи передражнила його Вікторія. — У мене лише один син, якщо ти раптом забув.
Частина 2. Перші тривожні дзвіночки
Нарешті стіл поставили посеред кімнати. Господиня накрила його білою скатертиною, і вже за хвилину на ньому стояла фарширована риба та спеціальні кекси, які вона пекла всю ніч за маминими рецептами. Жінка зітхнула: її мама була чудовою кулінаркою, мріяла піти її шляхом, але вставати о 4 ранку, відкривати магазин, радувати клієнтів — як би вона не старалася, не змогла.
— Начебто смачно, — пробурмотів Гарік, — але тобі б не захоплюватись так випічкою, знаю я, як вона відкладається у стратегічних місцях.
— Дякую за турботу, — намагалася не встрявати у суперечки іменинниця.
Увесь цей час свекруха мовчки сиділа на дивані й уважно спостерігала то за невісткою, то за своїм сином.
Невдовзі у двері подзвонили — це приїхав Сергій, її син. Він уже був дорослий, а разом з ним на поріг ступила Альона — молода дівчина з бешкетною усмішкою.
— Мамо, з днем народження! Це тобі, — і Сергій простягнув їй величезний букет.
— Дякую, мої хороші, заходьте, почувайтеся як удома, — вона притиснула букет до грудей і втягнула солодкий аромат.
Вже за кілька хвилин усі сиділи за столом. Гарік щедро розлив шампанське по келихах, підняв свій і, примружившись, промовив:
— За Вікторію — нехай у 45 життя лише починається, сподіваюсь, без зайвих витрат.
На його обличчі з’явилася самовдоволена посмішка. Сергій, що сидів праворуч від матері, глянув на неї, намагаючись зрозуміти, чи зачепив її цей випад, але Вікторія лише знизала плечима.
Частина 3. Подарунок у зеленій упаковці
Мабуть, хвилин за п’ять, коли тарілки вже були наповнені салатами й випиті перші келихи шампанського, Оксана Федорівна підморгнула синові, а потім витягла з-за спинки дивана фірмовий пакет.
— Ну що, Вікочко, глянь, що ми тут припасли.
— Сюрприз, мамо, — з задоволеним виглядом промовив Гарік.
Сергію не подобався цей чоловік, хоч той і не ліз у сварки та начебто поважав його матір. Але щось у ньому було неприємне, і чітко пояснити що саме, Сергій не міг.
Вікторія взяла пакет і розгорнула паперову упаковку — звідти випав довгий зелений балахон із широкими темними смугами.
— Це те, про що ви казали, новий тренд? — запитала вона то у свого співмешканця, то у його матері.
— Звичайно, найпристойніше, що ми знайшли, — радісно повідомила Оксана Федорівна й ще раз глянула на сина. — А то твої вирізи й сукні, що обтягують, вже недоречні у твоєму віці.
— Та вже ж, — підхопив Гарік, — натягнеш таке — і нема сенсу напружувати уяву. Вважаю: чим скромніше — тим краще.
Вікторія не любила сперечатись при гостях, тому вирішила одразу піти приміряти обновку. За нею уважно стежив Сергій, а його руку трохи сильніше, ніж зазвичай, стиснула Альона. Приблизно за хвилину іменинниця вийшла з кімнати — балахон дивно стовпився на стегнах, а смуги спотворювали фігуру.
— Це не твоє, мамо, — чесно визнав Сергій. Вікторія нишком усміхнулась йому.
Гарік, почувши такі слова, різко поставив келих шампанського на стіл.
— А по-моєму, виглядаєш ідеально. Годі вдавати із себе королеву. Хотіла сукню — ми й купили тобі найпрактичнішу. У тебе, між іншим, вже вік, тепер треба думати про скромність, а не про блискітки та вирізи до пупа.
Вікторія не хотіла, аби син сварився з вітчимом.
— Я зніму, щоб не забруднити, — сказала вона й повернулася до спальні.
Частина 4. Родинне зізнання
Коли мати повернулася, Сергій підсів до неї й, глянувши на свою наречену, тихо промовив:
— Мам, вибач, що не попередили раніше, але в нас з Альоною важлива новина — скоро ти станеш бабусею.
— Отакої! Яка радість! — у цю мить Вікторія відчула, як усе всередині наповнилося світлом і щастям. Вона підняла келих і кивнула на Гаріка.
Та її чоловік не поділяв того ж піднесення, що й іменинниця.
— Та вже ж… — протягнув він. — Діти в такому віці… — сказав він так, ніби збирався насварити Сергія. — Вам взагалі нічим зайнятись? Дітей треба заводити, коли твердо стоїш на ногах, а то потім одразу: «Мамо, допоможи!» Мені таких сюрпризів не треба.
Намагаючись стримати роздратування, Сергій мовчав. Його наречена Альона опустила очі й, витримавши паузу, мовила:
— Не хвилюйтеся, ми самі впораємось.
— Ще питання — як ви зібрались це робити самі, — Гарік скривився. — Знаю я вашу молодь: то з’їдуться, то роз’їдуться, а нам, старшим, потім розгрібати…
Господиня дому усміхнулась нареченій сина, таким чином без слів підтримавши її. Щоб розрядити обстановку, вона запропонувала перейти до чаювання.
Частина 5. Невдала спроба примирення
Поки Вікторія заварювала ароматний трав’яний чай і нарізала торт, Оксана Федорівна, зайшовши на кухню, тихо прошепотіла:
— От бачиш, до чого мого сина довела! Ще й вони вигадали — дітей народжувати. Я й так ледве кручуся, а тепер ще й мені доведеться з твоїми внуками няньчитись……