Люба привезла до села свого нареченого, а він поставив їй умову…
Андрійко побачив автобус, що наближався по сільській гравійній дорозі, і, кинувши м’яч, щодуху побіг до зупинки. Сорочка розстібнулася, світле волосся розвівалося на вітрі.
«Мама, мама приїхала» — тільки про це міг думати Андрійко на бігу. Але Люба вийшла з автобуса не одна — поруч із нею йшов кремезний чоловік у світло-сірому костюмі. Він йшов поруч із матір’ю, розмахуючи портфелем, і був схожий на важливого начальника.
Андрійко підбіг до матері й схопив її за руку, радісно заглядаючи в очі.
— Привіт, синку, — нахилившись і поцілувавши сина в маківку, сказала тридцятирічна жінка.
– Здорово, хлопче! – прогудів чоловік і тут же запустив свою п’ятірню в кучері Андрійки. Рука у незнайомця була важка, і хлопчик навіть похитнувся від «гарячого» привітання.
– Проходьте до столу, – шанобливо запрошувала Ніна Єфимівна, мама Люби.
– Дякую, дякую, матусю, – поважно відповів Аркадій Павлович, оглядаючи щедро накритий стіл.
– Ось що значить село! – вказав він на стіл.
– І молоко, і сметанка своя, — майже наспівуючи нагадала Ніна Єфимівна, — і городнє теж.
– Поки в силах, тримаємо своє, — вступив у розмову Микола Іванович, батько Люби, — небагатослівний, худорлявий, який все життя пропрацював у радгоспі на комбайні.
– Ну, і ми не дурні, я у сестри на базі іноді закуповуюся, по зв’язкам дістаю продукти, – вирішив похвалитися Аркадій Павлович, провівши рукою по своїй лисіючій голові, – ось Любу забезпечую делікатесами.
Андрійко спостерігав за чужим дядьком, розмірковуючи, яку б причину знайти, щоб підійти до нього. У місті, де Андрійко жив з матір’ю, ходив до школи і грав з хлопчаками у дворі, він часто задивлявся на батьків своїх однолітків, думаючи про те, яким міг би бути його батько.
Він навіть уявляв, як іде з татом до зоопарку або грає у футбол. Йому здавалося, що батько може бути схожим на тата Вітьки чи Сергія, а може й зовсім не схожим.
І ось тепер, коли поруч із матір’ю сидів цей повненький дядько, Андрійко подумав, що раз він приїхав у село, значить, буде його батьком.
Андрійко взяв дерев’яний літачок, який дід Коля зробив своїми руками, ретельно випилюючи й обточуючи крила так, щоб він був схожий на справжній літак, підійшов до Аркадія, що почервонів від їжі, і збентежено сказав:
— Дивіться, який літак! — і простягнув іграшку гостю.
– Ого,- Аркадій схопив поробку і з усієї сили пальцями вдарив по гвинту, який дід Коля зумів зробити обертовим. Гвинт від удару не закрутився, а відлетів убік. – Хлипка іграшка у тебе, – сказав Аркадій і сунув літак в руки Андрію.
Хлопчик підняв гвинт, що впав на підлогу, і поглянув на дідуся.
— Гаразд, полагодимо, — сказав дідусь Коля.
— А Аркадій Павлович у нас начальник, — вирішила змінити тему Люба, — у нас на фабриці працює завгоспом.
Аркадій ще більше надув щоки, поблажливо поглянувши на Любу:
— Що є, те є.
Тридцятирічна Люба, яка працювала швачкою на фабриці, вперше в житті збиралася вийти заміж, радіючи, що у неї солідний наречений, з посадою, та й старший за неї, тож мудріший буде.
Вона підсунула тарілки ближче до Аркадія, пропонуючи і смажену рибку, і млинці зі сметанкою.
Вийшовши на ґанок, Аркадій, розкинувши руки в різні боки, вигукнув:
— Ну, хіба це не краса?! А повітря-то, яке повітря!
— Аркадію, тобі подобається?
— Ти ще питаєш!
— Ну, ось і подихаємо, відпочинемо, а завтра поїдемо в місто, Андрія заберемо заразом, йому до школи форму треба купити.
— Слухай, Любаню, а навіщо ти хлопця в місто повезеш? Хіба тут школи немає?
— Так тут початкова школа…
– Ну і нехай, йому всього рік повчитися в селі, а потім заберемо. Ми якраз ремонт зробимо, меблями обзаведемося, а то у тебе старі.
Ніна Єфимівна, почувши пропозицію Аркадія, злякано поглянула на чоловіка Миколу Івановича. Той, як любив Андрійка, «заграв вусами», явно висловлюючи невдоволення і обмірковуючи пропозицію нареченого Любки.
– Ну як же, Аркадію, це ж треба домовлятися зі школою, везти речі в село…
– Довго чи що, малюка речі зібрати? Ти подивися, яка тут краса: повітря, молоко, овочі, ягоди, та він тут як на дріжджах росте. Та й твої батьки за ним доглянуть, а в місті нам і займатися ніколи, обоє на роботі, так що рік можна й у сільській школі повчитися. А ми поки що розпишемося з тобою, влаштуємося. Га? Любонько? Як тобі пропозиція?
– Яка тут пропозиція? – буркнув Микола Іванович. – Це умова, а не пропозиція.
Наступного дня, поки Люба пояснювала, чому вона не бере Андрійка додому, хлопчик кивав, погоджуючись, але при цьому не промовив ані слова. А коли Аркадій з Любою пішли на автобус, ніхто не міг знайти Андрійка. Ніна Єфимівна заглянула і на горище, і в майстерню діда – ніде хлопчика не було.
– Та куди ж він подівся, адже ще недавно був тут. І велосипед його на місці.
– Знайдеться, напевно, побіг з друзями, — махнув рукою Аркадій.
Люба ще раз тривожно оглянула двір і вийшла за огорожу. Андрійко, який весь цей час ховався в кутку, спостерігав за тим, що відбувається, крізь щілину.
Йому дуже хотілося вискочити, підбігти до матері й схопити її за руку, але він стримався й стояв, затамувавши подих; своїм дитячим чуттям він розумів, що раптом став зайвим, коли з’явився цей лисий дядько.
Андрійко тримав у руках зламаний літачок, і сльози текли по його щоках. Хлопчик не був плаксивим, він не плакав навіть тоді, коли дід покарав його, за відв’язаний човен і спробу самостійно покататися по протоці.
Він знав, що дід не буде карати його несправедливо. Але зараз, коли його ніхто й пальцем не торкнувся, сльози раптом покотилися по щоках, і він розтирав їх кулачками, намагаючись якнайшвидше позбутися цієї вологи.
– Знайшовся! – вигукнула бабуся, коли Люба з Аркадієм уже поїхали. – Не сумуй, онучку, мама приїде через місяць, як обіцяла, а ми тобі поки що в районі шкільний одяг купимо, – тобі ж подобається у нас з дідом.
Андрій опустив голову, світле волосся впало на чоло. Він згадав своїх однокласників, друзів у дворі, і йому нестерпно захотілося поїхати до них.
Звичайно, тут у нього теж є друзі, але він давно усвідомив, що влітку живе у бабусі з дідусем, яких дуже любить, а восени повертається до міста, де йому теж все подобалося.
Тиждень пролетів швидко. Андрійко, граючись із хлопцями, забувався, і думки про те, що мама не взяла його з собою, все менше займали його.
Ніна Єфимівна ледь не випустила відро з рук, коли побачила за хвірткою Любу.
— Доню, а ми й не чекали на тебе.
Люба втомлено опустилася на лавку:
— Обіцяла через місяць, а приїхала через два тижні. За сином я.
— Як же так? Начебто ми домовилися залишити. Чи Аркадій Павлович передумав?
— Це я, мамо, передумала, нема чого мені сином розкидатися. А Аркадій Павлович ще той пес, до Тані -бухгалтерки почав навідуватися, продукти з бази від сестрички їй тепер носить, – у неї дітей немає. А у мене, як він каже, «придане» у вигляді Андрійки, умову мені поставив: Андрійка з села не забирати.
Ніна Єфимівна сумно дивилася на дочку. І хотілося їй щастя для дочки, але тільки не такого, як Аркадій.
– Може, це й на краще, донько.
– На краще, мамо, на краще, ось я заберу Андрійка, куплю йому форму, новий портфель, відведу його до другого класу, і у нас все буде як раніше. Ми з Андрієм жили без дефіциту, і зараз проживемо.
Мені ж, мамо, не продукти з бази були потрібні, мені сім’я була потрібна, щоб у Андрійка був батько, а у мене — чоловік.
У дворі з’явився Андрійко і зупинився, побачивши матір. Це було так несподівано, що він, не згадавши колишню образу, кинувся до неї:
— Мамо!
– Синку! Як же я за тобою скучила! – Люба обійняла сина, вдивляючись у його засмагле обличчя. – А я за тобою приїхала, скоро тобі до школи.
Андрійко здивовано дивився на матір.
– А як ми будемо жити?
– Як жили з тобою раніше, так і будемо жити. Ти будеш вчитися, я перевірятиму уроки, а ще запишу тебе в гурток і в футбольну секцію, як ти хотів.
Андрійко намагався втиснути якомога більше речей у свій рюкзачок, щоб об’ємна сумка у матері не була такою важкою.
– Синку, досить, тобі буде важко.
– Не буде! Я – сильний!
Дід з бабусею проводжали Любу й Андрійка аж до самої зупинки. Автобус, розвернувся, заїхавши колесом на пильне узбіччя, і зупинився, розчинивши дверцята. Андрійко зайняв місце біля вікна й махав рукою діду й бабусі, поки вони не зникли за поворотом.
Він тримав у руках той самий дерев’яний літачок, який дід полагодив, і поглядав на маму. Андрійко їхав додому, і це було почуття, яке він своїм дитячим серцем усвідомлював так сильно, що відчував нестримну радість і пишався тим, що поруч сидить мама — найрідніша людина…