– Ми поділимо твою дачу, – гнівний голос Ксенії дзвенів у слухавці. – Бо що ж це виходить? Тобі бабуся дачу відписала, а мені що – повітря? Мені дулю з маслом виходить, так?! Я саме намазувала масло на хліб, коли задзвонив телефон. Ранок був такий звичайний, кава булькала у турці, за вікном шаруділи голуби, Андрій співав у душі. І ось, дзвінок… Сестра не дзвонила мені вже пів року з того часу, як вкотре влізла в борги й намагалася позичити в мене «до зарплатні», якої вона ніколи не мала. Господи, та я й забула вже про ці папери, які вона мені всунула в присутності нотаріуса минулого тижня, коли я привезла їй ліки.
– Ми поділимо твою дачу, – гнівний голос Ксенії дзвенів у слухавці. – Бо що ж це виходить? Тобі бабуся дачу відписала, а мені що – повітря? Мені дулю з маслом виходить, так?! Я саме намазувала масло на хліб, коли…
Read More
— Ти що, маєш сина? Чому ніколи про це не казав? — Мамо, відчепися, я нічого не знаю, сам уперше про це чую! — То, може, вона усе бреше, хоче тебе використати, ти тільки скажи правду, синочку! — Та хто її знає, ту правду, мені на роботу час збиратися, не знаю я нічого! Рано-вранці несподівано роздався стукіт у дверях. Мати пішла відчиняти, а Микита лежав і ліниво потягувався. Матері він сказав, що працює, але насправді днями його знову звільнили. Він і не пам’ятає, скільки вже робіт поміняв, та й навіщо їх пам’ятати? Учора він матері частину заробітку віддав, мати з батьком були раді, що в сина начебто усе гаразд. Ну то й нехай вони радіють, а він кілька деньків перепочине, а потім знайде іншу роботу.
— Ти що, маєш сина? Чому ніколи про це не казав? — Мамо, відчепися, я нічого не знаю, сам уперше про це чую! — То, може, вона усе бреше, хоче тебе використати, ти тільки скажи правду, синочку! — Та хто…
Read More
“– Я знищу тебе розлученням! – думав чоловік. Він не знав, що я готувалася два роки до цієї розмови Марина поклала слухавку і подивилася на годинник. О пів на дев’яту – зміна закінчилася. За сусідньою касою покупець перераховував здачу втретє поспіль. – Вибачте, а чек правильний? Щось не сходиться. – Все правильно. Бажаєте, ще раз проб’ємо? Марина посміхнулася машинально. За два роки роботи у цьому торговому центрі вона навчилася посміхатися навіть тоді, коли хотілося кричати від утоми. Андрій вважав, що вона цілими днями валяється вдома із пультом у руках. – Ти хоч уявляєш, як мені одному все тягнути? – казав він щоранку, застібаючи сорочку. – Добре тобі – лежи, дивись телевізор. – Так, мені добре, – відповіла Марина і подала йому сніданок. А за пів години сідала в маршрутку і їхала працювати під дівочим прізвищем – Марина Сергієва. Тут її знали, як розлучену жінку, яка підіймає сина-студента. Сина, якого не було. Чоловіка, якого не було. Натомість – була мета. Вечорами Андрій розповідав про свої трудові подвиги, розмахуючи виделкою над тарілкою з пельменями. Марина кивала і рахувала в умі: ще тисяча гривень на заначку, ще один день до волі. – До речі, завтра затримаюся. Важливі переговори. – З ким переговори? – Та яка різниця!
“– Я знищу тебе розлученням! – думав чоловік. Він не знав, що я готувалася два роки до цієї розмови Марина поклала слухавку і подивилася на годинник. О пів на дев’яту – зміна закінчилася. За сусідньою касою покупець перераховував здачу втретє…
Read More
Любов Василівна проплакала весь вечір. Сьогодні вона виставила на продаж свій будинок в селі. Ніколи не думала, що таке станеться! – Мамо, ти на цьому городі останнє здоров’я втратиш! Продавай та приїжджай до нас жити. Миколка чекає не дочекається, коли бабуся приїде! І Сергій буде радий, ти ж знаєш! Домовилися, мамо?, – умовляла її дочка Світлана щоразу, коли вони зідзвонювалися. Цей будинок Любов Василівна з чоловіком збудували, як тільки Світлана заміж вийшла. Коли онук народився, Любов Василівна почала мріяти, як вони на пенсії будуть із онуком на свіжому повітрі проводити літо. У будинок привезли багато речей із квартири батьків Любов Василівни. І будинок від звичних речей став їй ще ріднішим. Але все пішло не так, як мріялося.
Любов Василівна проплакала весь вечір. Сьогодні вона виставила на продаж свій будинок в селі. Ніколи не думала, що таке станеться! – Мамо, ти на цьому городі останнє здоров’я втратиш! Продавай та приїжджай до нас жити. Миколка чекає не дочекається, коли…
Read More
— Знову дівчинка? Це якась насмішка! — Олена Михайлівна жбурнула результат УЗД на стіл. — У нашій родині чотири покоління чоловіків працювали на залізниці! А ти що принесла? — Галинку, — тихо відповіла Анна, погладжуючи живіт. — Ми назвемо її Галинкою. — Галина… — протягнула свекруха. — Ну, хоч ім’я нормальне. Тільки який з неї толк? Кому вона потрібна буде, твоя Галина? Максим мовчав, уткнувшись у телефон. Коли дружина запитала його думку, він лише знизав плечима: — Що є, те є. Може, наступний буде хлопчик.
— Знову дівчинка? Це якась насмішка! — Олена Михайлівна жбурнула результат УЗД на стіл. — У нашій родині чотири покоління чоловіків працювали на залізниці! А ти що принесла? — Галинку, — тихо відповіла Анна, погладжуючи живіт. — Ми назвемо її…
Read More
Коли двері в квартиру Софії раптом самі по собі відчинилися, дівчина остовпіла. Що за дивина? Чоловік ще як мінімум до завтра має бути на роботі, більше ні в кого немає ключів… Чи все ж таки є? Господиня почала шукати очима щось підхоже, щоб захиститися. Але раптом увійшла сусідка з сусідньої квартири, білява Лариса, і ойкнула від несподіванки. Дві жінки дивилися одна на одну з неприхованою розгубленістю. Якби хтось сказав Софії, що вона так швидко вийде заміж, та ще й майже за першого зустрічного, вона б точно не повірила. Дівчина завжди ставила на перше місце кар’єру, адже недаремно стільки часу витратила на навчання. Мама завжди говорила, що в наш непростий час треба мати ґрунтовну освіту, хорошу роботу, щоб «не залежати ні від кого і не йти світом із простягнутою рукою».
Коли двері в квартиру Софії раптом самі по собі відчинилися, дівчина остовпіла. Що за дивина? Чоловік ще як мінімум до завтра має бути на роботі, більше ні в кого немає ключів… Чи все ж таки є? Господиня почала шукати очима…
Read More
– Якщо чесно…, – подруга на секунду замовкла, ніби боялася сказати зайвого, – я досі не розумію: як ти на це зважилася? Це ж за межею, Лізо! – За межею чого? Добра чи зла? – Ну, знаєш, це як подивитися.
– Якщо чесно…, – подруга на секунду замовкла, ніби боялася сказати зайвого, – я досі не розумію: як ти на це зважилася? Це ж за межею, Лізо! – За межею чого? Добра чи зла? – Ну, знаєш, це як подивитися….
Read More
— Я чекаю на дитину, — повідомила Валя невдовзі після новосілля старшої сестри. — Ні про яке переривання і мови не може йти, буду заміж виходити, днями приведу нареченого з його батьками для знайомства. Світлана Петрівна з чоловіком просто оніміли від такої звістки. Яка дитинка на третьому курсі? Яке заміжжя у 20 років? Який наречений?
— Вигребли вже все до останньої копієчки. Усі: і молоді, і свати, і ми з чоловіком. Віриш, угоду призначали на певне число — після зарплати, благо, так небагато грошей не вистачало. Благо, чекати треба було всього чотири дні, — з…
Read More
– Ноги її в моїй хаті не буде! – Крикнула Наталя Ігорівна в обличчя сина. – І дитину її я ніколи не визнаю, навіть, якщо ти її хоч тричі всиновиш! – Мамо, ти несправедлива! Ти Лєру зовсім не знаєш! – Відповів Андрій, ледве стримуючись.
– Ноги її в моїй хаті не буде! – Крикнула Наталя Ігорівна в обличчя сина. – І дитину її я ніколи не визнаю, навіть, якщо ти її хоч тричі всиновиш! – Мамо, ти несправедлива! Ти Лєру зовсім не знаєш! –…
Read More
— Одразу четверо?! — вигукнув Петро, жбурнув шапку в куток. Аня застигла, тримаючи двох немовлят. У плетених кошиках, що стояли біля стіни, заворушились ще двоє. — Я хотіла написати… Але не було зв’язку… Я й сама досі не можу повірити, — її голос тремтів, як листя на вітрі. — Але це наші діти, Петре… Він дивився на неї, мов на сторонню. Щойно повернувся з шестимісячної вахти — й одразу таке. Четверо. Одразу.
— Одразу четверо?! — вигукнув Петро, жбурнув шапку в куток. Аня застигла, тримаючи двох немовлят. У плетених кошиках, що стояли біля стіни, заворушились ще двоє. — Я хотіла написати… Але не було зв’язку… Я й сама досі не можу повірити,…
Read More