Живу тепер сама – в старенькій маминій хаті на околиці невеличкого містечка на заході України. Тиша тут особлива – така, що іноді аж дзвенить. Але я вже звикла. Раніше було гірше. Зараз… просто є як є.
Життя було, скажу чесно, непросте. Ми жили з мамою, молодшою сестрою Оксаною і моїми двома дітьми – Іванком і Марічкою. Чоловік мій, Петро, пішов від нас, коли Марічці було 5. Зустрів якусь молодшу, “закохався знову”. А я?
Я залишилась із двома дітьми, без копійки, з хворою мамою і сестрою, яка на той час ще була студенткою. Із усмішкою на обличчі, а в душі – порожнеча.
– Ганю, а що ти будеш робити? – питала мама, коли Петро пішов.
– Жити, мамо. І дітей ростити.
І тоді я прийняла рішення – їхати на заробітки. До Італії. Було страшно. Не знала мови і людей. Але я знала одне – мої діти мають мати краще життя.
В Італії працювала доглядальницею. Спочатку в одної пані, яка мене постійно кричала:
– Anna! Più veloce! Non paghiamo per stare in piedi!
Я лише опускала очі і мовчала. Плакала ночами. Але висилала все додому – на школу, на їжу, на мамині ліки.
Через кілька років, коли вже трохи стала на ноги, в моєму житті з’явився він – Марко. Старший за мене на 15 років, але добрий, уважний, з теплими очима. Він навчив мене сміятись знову.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я розповіла дітям. Думала, не приймуть. Але син обійняв і сказав:
– Мамо, ти стільки для нас зробила. Якщо щаслива – ми теж щасливі.
Ми одружилися. Було тихе весілля, серед оливкових дерев, з кількома друзями. Я вперше за багато років відчула спокій. Але життя знову зробило свій хід. Одного вечора отримала дзвінок:
– Ганю, мама впала, не встає… – голос Оксани був спокійний, навіть холодний.
– І що кажуть лікарі?
– Треба доглядати. Я не можу… Хіба що… якщо мені купиш квартиру, тоді подумаю. Ти ж “італійська пані”.
Я приїхала наступного ж дня. Марко лишився в Італії – йому важко було подорожувати, серце було слабке. Доглядала маму сама. Водила по лікарях, годувала з ложечки, втирала сльози. Через 2 роки її не стало.
А через пів року – не стало і Марко.
– Infarto, – сказали друзі по телефону. – Він завжди питав, коли ти повернешся…
Поховала його там, у маленькому містечку, де ми познайомилися. А сама повернулась до маминої хати.
Сестра ж, Оксана, тепер усім розказує:
– То я маму доглядала, біля неї ночами сиділа. А Ганя – що? Її все життя не було, а тепер вона “жертва”.
І знаєте, мені вже все одно. Діти вже дорослі, живуть своїм життям. Я не заважаю. Просто живу, як умію.
Що б ви мені порадили?