Я пізня дитина, мама народила мене, коли їй було 34 роки. Не дивлячись на такий вік, мама дала мені просто найкраще дитинство. Ми відпочивали в Одесі та закордоном, купувала мені гарні іграшки та книги, одягала красиві сукні.
Хоча тата у мене не було (він покинув маму ще до мого народження), але я почувалася найщасливішою дитиною на світі. Навіть деякі однокласними мені заздрили, що я маю новесенькі гаджети, модний одяг. Мама заробляла досить добре, тому в нас вдома була ігрова приставка, велосипед спортивний. Словом, у мене було все, про що мріяли мої друзі.
Заміж я вийшла досить “пізно” за деякими мірками сусідок та подруг – у 27. Після закінчення університету я хотіла знайти хорошу роботу та багато заробляти. Однак, з пошуками не дуже щастило, адже хто захоче брати молоду студентку без стажу?
Ну і свого коханого Павла я зустріла тільки у 26, на роботі. Він одразу почав так до мене фліртувати, говорити компліменти, пригощати кавою чи солодощами на обідній перерві. Хлопець дуже хороший, приємний та надійний, так би мовити.
І через рік ми зіграли весілля. Мама аж взяла кредит та позичила у родичів гроші, аби купити мені красиву сукню та заплатити за ресторан. Павло не місцевий, сам з села та тут орендував квартиру з товаришем. Ми хотіли взяти квартиру в кредит, однак, всі банки нам відмовляли. Тим паче, що зараз ціни на житло підскочили. Можна було б орендувати, однак, ми б не змогли відкладати на власну квартиру.
Знову моя мама прийшла нам на допомогу:
– Ну що ти будеш кочувати від квартири до квартири, як те циганчатко. І я сама не хочу жити в нашій трьошці. Тому збирайте речі та залишайтеся у мене.
Наша квартира з мамою розташована у центрі, тут поруч є і магазини, і зупинки автобусів, до нашої роботи не так далеко їхати. Та і моя мама вже у такому віці, що кожен раз якась болячка вискакує. Тиск скаче, коліна на погоду крутить, а ще в неї спина хвора, треба масажі робити. Бо інакше її так “защемить”, що аж встати з ліжка не може.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Домовилися з чоловіком, що будемо мамі оплачувати комуналку та ще купувати продукти. Перші 3 місяці все було добре, ніхто не сварився, нам було досить зручно. Однак, я помітила, що сама мама стала якоюсь “зашуганою”, дуже боязкою. Коли ми вдома, то вона навіть на кухні чи до ванни не виходить.
-Ма, що таке? Ти нас боїшся чи що?
-Та ні, просто не хочу заважати вам…
Одного вечора я рано повернулася додому. Заходжу у коридор та чую, як Павло кричить на когось: “Скільки можна жерти? Тут що, рота солдат живе?!”.
Тихцем пробираюся на кухню та бачу, як мій Павло вичитує маму за нещасну голову сира:
– Ви знаєте, скільки цей сир коштує? Я вам що, мільйонер?!
– Та я лиш шматочок.
– Самі собі купуйте продукти. Я з вашим апетитом голим та босим стану.
Я була вражена з того, який концерт влаштував Павло.
– Що ти собі дозволяєш? Ти чому на мою маму викрикаєш?
– Та вона мене вже дістала. Жре, як не в себе, постійно комуналку нам намотує. Кожен вечір у ванній купається, то нормально?
Я зайшла у спальню та дістала всі речі Павла. Навіть не складала їх рівно, одразу з вішаками кидала в сумку. Винесла всі речі за поріг та показала пальцем на двері:
– Все, вали геть.
– Ти що? Через одну нещасну сварку мене виганяєш?
– Ти можеш робити все, що хочеш, але кричати до мами я не дозволю.
– Ти ще пожалієш про це, на колінах пробачення приповзеш просити!
Знаєте, чоловіків у мене ще буде вагон з причепом. А мама в мене одна-єдина. Тим паче, вона стільки добра для мене зробила і зараз я її не покину ніколи.