Вже другий рік я чекаю коханого з фронту. Стомилась страшенно від самотності й переживань. Цьогоріч він відразу сказав, що на свята приїхати не зможе. А залишатись зі свекрухою бажання в мене зовсім не було. Тож я пристала на пропозицію друзів поїхати з ними в гори.
Але щойно почала збирати речі – свекруха прибігла.
– Куди це ти збираєшся?
– Їду у відпустку.
– Куди?
– До своєї бабусі в село. Їй допомога потрібна, та й я зміню місце, трохи мозок розвантажу.
Я збрехала їй, адже знала, що так краще. Утім щойно я поїхала свекруха мені зателефонувала:
– Я дзвонила твоїй бабусі, вона каже, що ти не в неї і не будеш приїжджати. То де ти, кажи негайно?
– Може я бабусі сюрприз мала зробити, а ви все зіпсували.
– Не вигадуй, бо я перевірю.
– Добре, мене друзі в гори запросили.
– Який жах. І як ти могла погодитись? Повертайся негайно.
– Не хочу.
– Тоді знай, я вже зараз Ігорю все розповім.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
І вона не збрехала. За годину вже мені подзвонив чоловік, страшенно розлючений.
– Ти ж мені сказала, що їдеш до хворої бабусі.
– Я не хотіла тебе засмучувати! Але я так стомилась, невже зовсім не заслуговую на відпочинок?
– Всі заслуговують і я теж, до слова. Не знаю, чи наш шлюб витримає це випробування.
– Якби ти мене любив – просто б порадів за мене!
– Якби ти любила – нікуди б не поїхала.
Чесно кажучи, не розумію, чому чоловік так відреагував. Це звичайна подорож друзів, деякі з них сімейні з дітьми. Життя ж не зупинилось. Та я не хочу його втрачати і не знаю як далі бути? Порадьте мені щось?