Я виросла у маленькому селі на західній Україні. Наш дім завжди був бідний, хата стара, вікна заклеєні плівкою взимку, щоб не задувало. Мама працювала на двох роботах, тато пішов, коли мені було 5. Ніколи не мала красивих речей, і саме тому ще з дитинства пообіцяла собі: “Я виберусь з цього життя. Вийду заміж за багатого чоловіка – і буду жити, як у кіно”.
Усе змінилось, коли мені було 23. Я працювала офіціанткою в ресторані в Києві. У той вечір він прийшов із якоюсь компанією – високий, з дорогим годинником, спокійний, упевнений – Віталій. Після вечері залишив щедрі чайові й візитку:
– Якщо захочеш побачитись – подзвони. Не як офіціантка, а як дівчина.
Я подзвонила. Ми почали зустрічатися. Я завжди виглядала ідеально. Навчилась читати етикетки на винах, запам’ятала, що сказати, щоб не виглядати “з села”. Була цікавою, слухняною, жіночною. Віталій купував мені сукні, водив у ресторани, дарував ювелірні прикраси, але ніколи не говорив про кохання.
Знала – він просто шукає жінку, яка буде зручна. Я погодилась. Коли Віталій зробив пропозицію, я плакала – не від щастя, а від того, що виграла у своєму особистому марафоні. Але за кілька днів мене покликала на розмову його мати:
– Марино, я бачу, яка ти… ти дуже стараєшся. Але не думай, що я настільки наївна. Ми підготуємо шлюбний договір. Отримаєш щомісячну підтримку, квартиру, але в разі розлучення – усе залишиться Віталію.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Я не заради грошей вийшла за нього, – тихо сказала я.
– Так кажуть усі. Не ображайся, це просто формальність.
Тепер я прокидаюся в ліжку з білосніжною постільною білизною, п’ю ранкову каву на терасі з видом на місто, маю водія, стиліста, косметолога. Але коли Віталій торкається – мені холодно.
– Тобі все подобається? – питає він, коли ми вечеряємо мовчки.
– Так, усе прекрасно.
Іноді думаю: «А що, як просто піти?»
Але потім відкриваю шафу з сукнями, дивлюсь на своє обличчя у дзеркалі, і згадую: я втекла від бідності – і це моя ціна.
Недавно Віталій сказав:
– Ти змінилася. Стала холодною. Ще кохаєш мене?
Я мовчала. Що могла сказати? Що ніколи не кохала? Він сам усе зрозумів.
– Шкода… Але, як то кажуть, кожен отримує те, чого прагнув, – лише промовив.
І я справді отримала. Але чому ж так порожньо?
Що б ви робили на моєму місці? Як би вчинили?