У спадок від батьків мені залишився старенький будиночок за містом. Чесно кажучи, спочатку ми з чоловіком не знали, що з ним робити. Хата була маленька, дах тік, вікна побиті, підлога гнила.
Продавати не хотілося, бо то була пам’ять про моїх батьків. Тому вирішили, що будемо потроху будувати там нормальний дім для себе.
У нас є донька Ганна, вона тоді вчилася в університеті. Ми з чоловіком домовилися: коли вона закінчить навчання, віддамо їй нашу трикімнатну квартиру, а самі переїдемо за місто.
Родичі з нас тільки сміялися. Казали:
– Ви що, здуріли? З тієї халупи нічого не буде.
– У місті люди живуть, а ви в село лізете.
Ми мовчки робили своє. Брали кредит, економили на всьому, чоловік після роботи їхав на будову, я теж постійно там крутилася. За 3 роки ми підняли другий поверх, зробили терасу, гараж, альтанку, поставили басейн. Чоловік своїми руками зробив меблі.
Коли донька закінчила університет, ми віддали їй ключі від квартири. Я тоді плакала від радості. А самі перевезли речі в наш новий дім і нарешті зітхнули спокійно.
На новосілля покликали родичів. І це була наша найбільша помилка. Вони ходили по кімнатах, заглядали у ванну, на кухню, на терасу і тільки ахали.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Свекруха розвалилася на лежаку біля басейну. Брат чоловіка вмостився перед телевізором. А я одна крутилася на кухні, різала салати, носила тарілки, накривала на стіл.
Я не витримала і сказала:
– Може, хтось мені хоч трохи допоможе?
Свекруха одразу скривилася:
– Я в гостях, а не в наймах.
А чоловіків взагалі ніби не стосувалося, що мій Петро сам дрова рубає на шашлик зі своєю хворою спиною.
Тоді я вже зрозуміла, що добром це не закінчиться. Але далі було ще гірше. Наступної суботи зранку хтось гупав у двері так, ніби пожежа.
Відчиняю – стоїть свекруха з сумками:
– Я до вас на кілька днів, відпочину. Тут чисте повітря, а в мене хворе серце, тому лікар радив час на природі проводити побільше!
Я подумала, ну добре, може хоч у саду чи в теплиці допоможе. Ага, зараз.
Вона зранку їла полуницю просто з грядки, вдень лежала біля басейну, ввечері чекала вечерю.
– Мамо, може, хоч огірки поллєте?
– Я що, служниця? Ти взагалі господиня чи хто? Гостей у роботу запрягаєш.
Так минув майже місяць. Тільки свекруха поїхала, як наступного дня без запрошення приперлися брат чоловіка з сестрою і своїми дітьми. Сказали просто:
– У вас свіже повітря, не те що в місті. Ми трохи поживемо.
Їхні діти перевернули все догори дном. Хлопці ганяли м’яча по двору і потоптали мої квіти, які я сама садила. Дівчата розмалювали фарбами штори в кімнатах. Я аж задихнулася, коли це побачила.
– Ви бачите, що ваші діти наробили?
А сестра чоловіка тільки плечима знизала:
– Та це ж діти. Чого ти так нервуєш?
Мене тоді просто трусило від злості.
Я вже не могла більше дивитися на це нахабство. І тут подруга запросила нас із чоловіком на кілька днів у гори. Ми дочекалися, поки вся ця навала нарешті поїде, замкнули дім і дали ключі сусідці, щоб поливала теплицю та квіти.
Повернулися ми відпочилі. Але як тільки зайшли на подвір’я, я мало не сіла на землю. У саду поламані гілки, у теплиці вибите скло, всюди бруд, безлад. А нашого кота Мурчика ніде нема.
І тут з будинку виходить брат чоловіка і так спокійно каже:
– Ой, а ви чого так рано? Ми тут за хатою дивилися.
У мене аж мова віднялася. Виявилося, свекруха потай зробила копію ключів і вмовила сусідку, що ми самі попросили родичів доглядати дім.
Чоловік тоді вибухнув так, як я його ще не бачила:
– Геть звідси! Негайно! Ще раз сюди сунетеся – піду в суд. Ви нам майно зіпсували, а не “доглядали”!
Родичі ще мали нахабство ображатися, бо ми вигнали їх. Хоч коли ми будували той дім, ніхто нам не допоміг ні копійкою, ні добрим словом.
Після того до нас ніхто не дзвонить. І, чесно кажучи, я не сумую. Але інколи думаю: ми справді вчинили правильно, що вигнали непроханих родичів, чи все ж мали терпіти далі?