Я ніколи не хотіла їхати за кордон на заробітки. Сестра довго вмовляла мене, адже я постійно позичала в неї гроші й не могла впоратися самотужки.
– Що ти тут сидиш? Так і залишишся в бідності.
– Боюся, що втрачу чоловіка й не побачу, як росте донька!
– Та вони тобі тільки «дякую» скажуть! Подивися, який я собі дім звела, подвір’я впорядкувала. Наступного року синові квартиру куплю. Рідні мене обожнюють.
Урешті-решт я все ж наважилася поїхати. Сестра допомогла знайти роботу, і невдовзі я почала заробляти. Праця була важкою, але й платили непогано. Перші два роки я взагалі не приїжджала додому. Та коли в доньки був випускний у школі, я вирішила зробити їй сюрприз. З’явилася без попередження. І що ж я побачила? У моєму власному домі вже господарювала інша жінка. Чоловік знайшов мені «заміну», а я ще й гроші йому висилала на ремонт! Яка ж я була наївна… Потім я дізналася, що коханка вагітна, і мій колишній у свої 45 знову стане батьком.
Без зайвих роздумів я повернулася до Італії, вирішивши більше не приїжджати. Бажання їхати додому зникло. На доньку теж злилася, бо вона нічого не сказала. Хоча їй тоді було лише 17, і, можливо, вона не до кінця розуміла, що відбувається.
Я вирішила заробити на житло для Лесі й для себе, а ще на її навчання. Планувала купити дві квартири поруч. Хоч усе життя мріяла про будинок, бо звикла жити зі своїм подвір’ям, щоб були квіти під вікном, лавочка біля хвіртки й місце, де можна просто вийти надвір і вдихнути свіже повітря.
Минув час. Донька закінчила навчання, зустріла хлопця, і невдовзі вони вирішили одружитися. Тоді я знову приїхала. Зять мені сподобався. Я подарувала їм ключі від квартири й попросила придивитися житло для себе. Постійно допомагала грошима, надсилала подарунки, підтримувала, чим могла. Коли народився онук, це був найщасливіший день для всіх нас.
Промайнули роки. Молоді купили мені однокімнатну квартиру й здавали її в оренду, а гроші забирали собі. Я не заперечувала. Мені головне було, щоб у дітей усе складалося, щоб вони міцно стали на ноги, а я тим часом працювала й далі, бо інакше не вміла.
Зараз мені 55 років. Хоч я й не стара, але почуваюся на всі 70. Жахливо втомилася. Останні два роки мріяла повернутися додому. Італія так і не стала мені рідною. Красиво, сонячно, люди різні трапляються, але душа все одно тягнеться до України, до свого, до знайомих вулиць і запаху рідної землі після дощу. Одного дня я зізналася в цьому Лесі. Вона попросила почекати ще рік, мовляв, у країні ситуація нестабільна. Але кілька місяців тому її відповідь змінилася.
– Мамо, приїжджай до нас! Досить уже працювати, пора пожити для себе.
Я погодилася. Приїхала, і Леся сказала, що мені доведеться пожити в них, поки квартиранти не з’їдуть наприкінці місяця. Це була чудова можливість побути з онуками. І ось настав день переїзду. Зять завантажив мої речі, і ми вирушили.
– Хіба квартира не поруч? – запитала я.
– Пішки хвилин двадцять, – відповів зять.
– Ой, я думала, зовсім близько, – трохи засмутилася я.
Але раптом ми під’їхали до невеликого приватного будинку. Охайний і сучасний, він здавався дуже затишним. Зять зупинився, і тут Леся сказала:
– Мамо, я знаю, що ти завжди мріяла про будинок. Нехай квартиранти й далі живуть у квартирі, у тебе буде додатковий дохід до пенсії. А ми з дітьми будемо часто приходити до тебе, гратися у дворі.
– На які гроші ви купили будинок? – не повірила я.
– У чоловіка була ця ділянка, і він сам збудував будинок. Невеличкий, усього дві кімнати, зате кухня простора, може бути як вітальня. Є все для комфорту!
– Але ж це дорого…
– Ми відкладали гроші, які ти надсилала, плюс оренду за квартиру теж збирали. Можна сказати, що будинок зведено на твої кошти.
Я не змогла стримати сліз. Це було зовсім несподівано. Наостанок Леся додала:
– Пробач мені, мамо! Я усвідомила, через що тобі довелося пройти. Тоді батько наказав мені мовчати й не втручатися, от я й послухалася…
– Доню, я давно тебе пробачила!
Ми стояли, обійнявшись, і плакали. Тепер я найщасливіша бабуся у світі. Нарешті зрозуміла, чому Леся просила не поспішати з поверненням Вони робили ремонт у будинку, доводили все до ладу, щоб я приїхала вже в готове, тепле й чисте житло.
Тепер молоді часто залишають у мене дітей. У дворі ми зробили гойдалки й будиночок для ігор. Я навіть знайшла собі невеличкий підробіток, щоб не сидіти без діла, бо звикла бути при роботі. У мене з’явився друг. Хто знає, може, ще не пізно почати все спочатку, уже без страху й без сліз, а з вірою, що попереду теж може бути щастя.