Про дев’яності тепер згадують по‑різному. Хтось — із ностальгією, хтось — із жахом. А я пам’ятаю порожній холодильник і каструлю з рідкою кашею на плиті.
Тоді я працювала в науково‑дослідному інституті. Гарно звучить — старша наукова співробітниця. Тільки зарплату нам не платили по три-чотири місяці. Спершу всі терпіли. Казали: «Ну зараз важко, країна перебудовується». Потім — «ось-ось почнуть фінансувати». Потім просто перестали говорити.
Я жила з мамою і сином. Саша тоді навчався у другому класі. Мамі було вже за сімдесят, але вона трималася. Навіть намагалася мене підбадьорювати:
— Нічого, Леночко, переживемо. Не війна.
І правда — не війна. У магазинах щось було. Картоплю можна купити. Макарони. Крупу. Інколи я брала найдешевшу тушонку. Ми розтягували банку на три дні: трішечки — в кашу, трішечки — в суп. І прали целофанові пакетики.
І ж бо до всього звикаєш. Оце найстрашніше. Спершу важко, принизливо, тривожно. А потім — ніби норма. Ну так, грошей нема. Ну так, харчуємося скромно. Зате інтелігенція. Зате я «в науці».
Мама почала збирати пляшки. Тоді багато хто збирав — склотару приймали. Вона казала, що просто гуляє, «розминається». Та я бачила її сумку, що тихо дзенькала в передпокої.
Мені було соромно. Але я нічого не змінювала.
В інституті ми ходили коридорами, обговорювали статті, сперечалися про перспективи. Робили вигляд, що все ось-ось налагодиться. Що не можна кидати справу життя через тимчасові труднощі. Що «торгувати на базарі» — це падіння.
Я теж так думала. Мабуть, хотіла так думати.
А потім Саша одного разу прийшов зі школи й прямо з порога закричав:
— Мамо, дивись!
У руках у нього був акуратно складений клітинчастий аркуш із зошита. Він розгорнув його на кухонному столі. Усередині лежала сосиска.
Звичайна, шкільна.
— Нам сьогодні дали на обід! — радісно повідомив він. — Я не став їсти. Я вам із бабусею приніс.
Він сяяв. Пишався собою.
Я дивилася на ту сосиску — і раптом відчула, як у мене все всередині перевертається. Вісім років дитині. Йому дали рідкісну смачну річ — а він не з’їв. Приніс додому.
Бо знав.
Бо звик, що вдома м’ясо — рідкість.
Я тоді відвернулася до вікна, щоб він не бачив мого обличчя. Мені було не просто соромно. Мені стало страшно. Я раптом побачила себе збоку: доросла жінка, освічена, принципова. І хлопчик, який економить шкільний обід заради мами й бабусі.
Тієї ночі я майже не спала. Лежала й думала: чого я чекаю? Що хтось згадає про наш інститут? Що держава раптом почне платити? Що все «само розсмокчеться»?
Зміни, звісно, колись настануть. Але ж ми не безсмертні. І їсти хочеться просто зараз.
Уранці я прийшла на роботу й написала заяву. Без гучних промов. Начальник здивувався:
— Елено Вікторівно, ви ж розумієте, зараз усім важко.
— Розумію, — відповіла я.
Колеги дивилися по‑різному. Хтось — зі співчуттям, хтось — із легким презирством. Одна знайома сказала майже в лице:
— Ти що, на базар підеш? Після всього?
Так, пішла.
Спершу було важко. Я не вміла торгуватися, не вміла підкликати покупців. Червоніла, плуталася в цінах. Але гроші — живі, справжні — я вперше за довгий час принесла додому вже за тиждень.
Мама мовчки перерахувала купюри — і раптом заплакала.
Потім я почала їздити по товар. Спершу з іншими, потім сама. Човник із величезною сумкою — хто б міг подумати? Я, з кандидатським ступенем.
Мене називали спекулянткою. Казали, що я «продала мізки за ганчір’я». Деякі колишні колеги демонстративно переходили на інший бік вулиці.
Було боляче. Я ж не перестала любити науку. Я просто більше не могла дивитися на сина, який приносить додому недоїдену сосиску.
Поступово справи пішли краще. Ми перестали рахувати кожен шматок хліба.
З часом у мене з’явився маленький магазин. Потім ще один. Я навчилася вести справи, розбиратися в постачальниках, платити податки. Це було зовсім інше життя. Без наукових конференцій — зате з реальною відповідальністю.
Саша виріс. Закінчив університет — той самий, про який я колись мріяла для себе. Працює нині в науковій сфері. Інколи розповідає про свої проєкти — і в нього горять очі. Я слухаю й думаю: добре, що він може займатися тим, що любить. Не тому, що «треба виживати», а тому, що хоче.
Мама встигла пожити спокійно. Ми лікували її, коли знадобилося. Купували ліки, не вибираючи між таблетками й продуктами. Вона часто повторювала:
— Правильно ти тоді все вирішила.
А я часом згадую той день — і свій дивний ступор до нього. Ніби я чекала дозволу змінити життя. Ніби бідність — це обставина, до якої треба пристосуватися.
До поганого справді звикаєш. Спершу опираєшся, потім терпиш, а потім починаєш вважати це нормою. І навіть захищаєш ту «норму», бо страшно зробити крок у невідоме.
Я не стала героїнею. Я просто злякалася в ту мить — не за себе. За сина.
І якщо мене зараз питають, чи шкодую я, що пішла з науки, я не знаю, що відповісти. Мабуть, трохи шкодую. Це була частина мене.
Але куди страшніше було б шкодувати про інше — що я так і залишилася чекати кращих часів, поки моя дитина вчиться ділити одну сосиску на трьох.