Я вийшла заміж дуже рано, ще й двадцяти не мала. Думала, що все буде, як у людей: своя сім’я, свій кут, діти, спокій.
Але після весілля я пішла жити до свекрухи. І те “тимчасово” затягнулося на двадцять років. У тій квартирі я ніби відбувала покарання.
Марія Степанівна мене з першого дня не злюбила. Що б я не робила – все було не так. То борщ не такий, то дітей я “неправильно” виховую.
Пам’ятаю, стою якось на кухні, ліплю вареники, а вона заходить і каже:
– У нас таке не їдять. Ти що, господиня ніяка?
Я тоді мовчки витерла руки й пішла в кімнату, щоб не розплакатися при дітях.
Чоловікові я не раз говорила:
– Дмитре, коли ми вже купимо своє житло? У нас двоє синів, старший вже майже дорослий.
А він тільки відмахувався:
– Живемо ж якось. Чого тобі ще треба? Хіба тобі погано при моїй мамі?
От тоді я й зрозуміла, що чекати від нього нічого. Йому було зручно: мама командує, я тягну все на собі, а він між нами ніби ні до чого.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Одного разу подруга сказала мені:
– Улянко, їдь зі мною до Португалії. Легко не буде, але хоч заробиш на дітей.
Я довго не думала.
– Поїду, – відповіла. – Бо тут я просто пропадаю.
На чужині я вже п’ятнадцять років. Працювала важко, бралася за все, аби тільки відкладати. Економила на собі кожну копійку. Спочатку померла свекруха, а невдовзі й чоловік. Сини виросли, одружилися, у старшого вже й дитина народилася.
Я свою онучку бачила лише раз, коли приїжджала на похорон чоловіка. Взяла її на руки, а в мене сльози самі покотилися. Дитина тягнеться до мене, а я їй майже чужа.
Але я не здалася. На десятий рік заробітків я назбирала гроші на дві квартири для синів. Коли купили їм житло в новобудові, вони були дуже раді.
– Мамо, ти в нас золота, – казав Михайло.
– Якби не ти, ми б ще сто років по орендованих квартирах тинялися, – додавав Назар.
Я слухала це і думала: ну хоч дітям буде легше, значить, не дарма я так мучилась. Після цього я вирішила ще трохи лишитися в Португалії, щоб уже й про себе подумати. Мені лишилася квартира свекрухи, і я вирішила її продати, додати свої гроші та купити маленький будинок із двором.
Подзвонила синам, думала, порадяться зі мною, підтримають. А натомість почула таке, що в мене руки затрусилися.
– Мамо, а тобі не зажирно буде цілий будинок? – сказав Назар.
Я навіть не одразу зрозуміла, що він серйозно.
– У сенсі “зажирно”? – питаю.
А він далі:
– Ті гроші краще б нам віддала. Нам ремонт треба доробити, меблі купити.
Я поклала слухавку і ще довго сиділа мовчки. Потім передзвонив Михайло.
– Мамо, ну ти ж розумієш, зараз усе дороге. Нам твоя допомога ще б дуже стала в пригоді.
– А вам не здається, що я вам і так усе віддала? Ви дорослі чоловіки. Працюйте й купуйте собі самі.
– Та що ти таке говориш? Ми ж твої діти.
Найгірше було, коли старший син почав мені дорікати.
– Ти про себе тільки й думаєш на старість, – кинув він. Я аж задихнулася від образи.
Тепер обидва ходять ображені, дзвонять сухо, ніби це я їм щось винна. Ні “мамо, як ти?”, ні “ти втомилась?”, зате на чужі гроші рот відкривати вони навчилися дуже швидко.
І от я думаю: невже я справді не маю права на свій маленький будинок? Невже в моєму віці вже треба тільки віддавати, мовчати і доживати, як скажуть діти?
Скажіть, як би ви вчинили на моєму місці: купили б собі будинок і жили для себе, чи знову віддали б усе дітям?