Вже 9 років батьки мого чоловіка живуть в Німеччині. Коли почалась війна до них і його сестра поїхала з чоловіком. Всі вони вже добре там влаштувались. Мали виплати, роботу, разом відпочивали.
Та нас до себе вони особливо ніколи не кликали. Хоча два роки тому я серйозно замислювалась над тим, щоб ми виїхали. Адже тоді Іван не мав броні я не знала, чи її йому зроблять. Та коли він спитав у матері чи допоможе вона йому перетнути кордон у фінансовому сенсі – вона відмовила.
Згодом бронь все з зробили і ми вирішили залишитися. А тоді коханий ще й пропозицію мені зробив. Хоч ми й жили разом до цього вже пять років і по суті були подружжям, все ж вирішили не просто розписатися, а й обвінчатися та зробити невеличке свято. Всіх рідних запросити. Покликали й батьків чоловіка.
– Вони всі ці роки нам грошей не давали, то може зараз допоможуть квартиру купити! – казала я Іванові.
Сама не знаю чому, але я в це вірила. Ми орендували квартиру і останні роки було справді важко. Свою ж квартиру свекри здали ще на початку війни родичам з Бердянська. Ті платять дуже солідну суму за неї, ми б ніколи таку й не подужали.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
І ось настав день весілля. Першим неприємним сюрпризом для мене стало те, що свекруха приїхала сама. Хоча ми запросили і свекра і зовицю. Вони підтвердили, що будуть і під них були місця. Звісно, запрошувати когось іншого в останній тиждень було не гарно, тому в нас і залишилися порожні місця.
Я мала надію, що зовиця все передасть конверт, все ж не стороння людина. Але коли свекруха прийшла в її руках був лиш один. Вона його нам вручила урочисто. Та я відразу збагнула, що великої суми там нема. Надто тоненький конверт був. Зазирнула потайки, а там 500 євро і все.
– Може не хотіла в ресторані таку суму давати? – продовжувала сподіватися я.
Та ні наступного дня, ні за тиждень нам ніхто більше й ні копійки не дав. Чоловік в мене така людина, що не любить конфліктів, але я заспокоїтися ніяк не могла. Вже перед від’їздом свекрухи спитала прямо:
– 500 євро це все, що ви вирішила нам подарувати?
– А що, це хіба мало?
– Ви ніколи нам не допомагаєте. Інші заробітчани батьки купують дітям квартири, а ви дали 500 євро і кажете, що це нормально.
– Послухай, що за нахабство. Нам там доволі важко. Донька не працює, зять теж не може нічого пристойного знайти собі. Ми мусимо їм допомагати!
– А Іван вам не рідний? Чи йому тут нічого не треба. Хоч би свою вже квартиру віддали.
– А як ми повернемось, то де жити будемо?
– Знаєте що, краще не повертайтесь. Сидіть там зі своєю донькою.
Далі я вже й говорити з нею не хотіла. Не знаю, як ми надалі будемо спілкуватися. Прикро мені й за себе й за чоловіка. Скажіть, а ви б пробачили таке?