Ми з Петром одружені вже багато років. У нас є донька, власне житло, робота і… вічна нестача часу одне на одного.
Останнім часом я все частіше ловила себе на думці, що ми живемо як сусіди. Я кручуся по дому, займаюся дитиною, все тягну на собі, а чоловік приходить, їсть і лягає відпочивати.
Того дня Петро поїхав з друзями на шашлики. Я кілька разів йому телефонувала.
Він довго не брав слухавку. Я вже почала нервувати, а потім нарешті почула:
– Алло, що ти хотіла?
– Петре, ти де? Я вже п’ятий раз дзвоню.
– Та на природі ми, не починай, – різко кинув він.
Він засунув телефон у кишеню, але, як виявилося, виклик не вимкнув. І я почула все.
Спочатку був сміх, брязкіт пляшок, якісь дурні жарти. А потім мій чоловік почав обговорювати мене так, ніби я не дружина, а чужа баба.
– Вона в ліжку взагалі ніяка, – сказав Петро. – Холодна, безініціативна, як дерев’яна.
У мене просто руки затрусилися. Я стояла на кухні з телефоном біля вуха і не могла повірити, що це говорить мій чоловік.
Його друзі теж не мовчали. Один одразу ляпнув:
– Та навіщо вона тобі така? Розлучайся і шукай нормальну.
Інший підхопив:
– Правильно. Ти ще молодий, знайдеш гарячішу.
Мені було так бридко це слухати, що хотілося просто жбурнути телефон об стіну. Але тут заговорив ще один чоловік, Михайло.
– Ви зовсім подуріли? – різко сказав він. – Петре, а ти сам що зробив для дружини? По дому допомагаєш? З дитиною сидиш? Хоч раз без приводу подарунок купив?
Петро щось буркнув, а той не зупинявся:
– То чого ти хочеш? Щоб жінка світилася від щастя, коли вона загнана і нікому не потрібна? Спочатку дай їй тепло, увагу і повагу, а тоді вже рот відкривай.
Я стояла і плакала. Не через те, що почула образу. А через те, що чужий чоловік сказав моєму те, що я сама не раз намагалася донести.
Поки Петро гуляв, я сиділа в кімнаті з телефоном у руках. Донька зайшла і питає:
– Мамо, ти чого плачеш?
Я ледве стрималася і відповіла:
– Все добре, сонечко. Просто щось в око попало.
А потім я довго дивилася на себе в дзеркало і думала: невже я для нього просто “дерев’яна”?
Коли Петро повернувся додому, я вже чекала його в спальні. Я вдягла гарну білизну, привела себе до ладу. Не тому, що забула його слова. А тому, що хотіла, щоб йому стало соромно.
Він зайшов і аж завмер.
– Марина… ти чого це?
Я подивилася прямо на нього:
– А що, не чекав побачити не “дерев’яну” дружину?
Він зблід. Одразу зрозумів, що я все чула. Почав щось мимрити, виправдовуватись:
– Та ми випили… Та це дурня… Я не те мав на увазі…
Я перебила:
– Ні, саме те. Просто сьогодні я почула правду.
Тієї ночі між нами все було інакше. Бо після великого скандалу назовні вилізло все, що роками накопичувалося.
Зранку за сніданком донька раптом сказала:
– Тату, а мама вчора дуже плакала з телефоном.
Петро опустив очі. А потім несподівано сказав:
– Я сьогодні на роботу не піду. У нас буде сімейний день.
Донька одразу зраділа:
– Правда? Ми підемо в парк?
– Підемо, – сказав він. – І в кафе теж.
Я мовчки стояла біля столу, а він підійшов до мене і тихо сказав:
– Пробач. Я був свиня. Я не стала вдавати, що все минуло.
– Одного “пробач” мало, Петре. Якщо хочеш сім’ю – міняйся не на день, а назавжди.
Він мене обійняв, і я відчула, що йому справді соромно. Але після таких слів довіра не повертається за одну ніч, навіть якщо наступного дня ти ведеш дружину і дитину на морозиво.
Тепер думаю: може, той його друг і справді сказав єдину правильну річ за весь вечір. Але чи зміниться чоловік по-справжньому після такого приниження, чи це все ненадовго? А ви як вважаєте?