Мені 39 років. Коли почалась війна, чоловік раптом заговорив про ще одну дитину, хоча нашій доньці вже 16, а синові 14.
– Послухай, діти вже дорослі. Може, ще одну?
– Ти ж знаєш, у мене здоров’я не дуже, – казала я.
– Та все буде добре. І мене на війну не заберуть, житимемо спокійно, ще й подорожуватимемо. Або взагалі закордон переїдемо!
Може, справді скучила за тим часом, коли вдома є маля. Урешті я погодилась, хоча дуже боялась.
Вагітність була дуже важка. Сім місяців із дев’яти я пролежала в лікарні: крапельниці, аналізи, постійний страх і сльози ночами в палаті.
Пологи в моєму віці теж далися дуже важко. Після них я ще довго не могла оговтатись: постійна втома, гормони збились, я сильно поправилась.
Одного разу стояла на кухні, тримала малу на руках, а Петро подивився на мене й каже:
– Ти дуже змінилася.
Я аж завмерла.
– Але ж це ти хотів дитину, – відповіла я.
– Я не думав, що все буде так. Вдома вічно крик, ти сама на себе не схожа.
Після того Петя почав дедалі частіше затримуватись на роботі. То в нього нарада, то підробіток, то друг попросив допомогти. А я сиділа вдома з немовлям, старшими дітьми, недосипом і відчуттям, що мене просто використали.
Якось увечері до нас прийшов кум. Вони сіли на кухні, відкрили пиво, увімкнули футбол. Я не лізла, бо мала щойно заснула, і я хотіла хоча б тихо пройти в душ.
Йшла навшпиньки по коридору, і вже біля кухні почула розмову. Спочатку хотіла просто пройти повз, але після перших слів я завмерла.
Кум спитав:
– Слухай, що з твоєю? Зовсім здала. Захворіла?
А мій чоловік, не знижуючи голосу, відповів:
– Та не кажи. Така корова стала. Я ледве вдома сиджу – дитина плаче, дружина дістає.
У мене руки затрусились. Я стояла за стіною і не могла повірити, що це говорить людина, через яку я пройшла лікарні, важкі пологи і весь цей жах.
Потім кум знову питає:
– І що ти робити будеш?
А чоловік спокійно, ніби про погоду:
– Та вже недовго лишилось. Я всі документи зробив, за місяць їду в Данію. Там робота є.
– А дружина знає?
– Ні. Вона ж не пустить. Потім розлучусь. Зараз не можна.
Я мало не впала. Найбільше мене добили його слова про дітей.
Кум сказав:
– А діти?
А він відповів:
– Та не покину я їх. Гроші висилатиму. Ще дякуватимуть мені.
Коли кум пішов, чоловік вийшов у коридор і спитав:
– Ти чого така бліда?
Я ледве стрималась.
– Втомилась, – сказала я. А він тільки плечима знизав і пішов спати, ніби нічого не сталося.
Я всю ніч не зімкнула очей. Дивилась на маленьку доньку, на старших дітей, і в мене все всередині кипіло. Мені було боляче й страшно. Я зрозуміла, що він уже все вирішив: і втечу, і розлучення.
Тепер не знаю, що робити. Мовчати й чекати, поки він утече? Чи самій подати на розлучення? А може, ще й повідомити куди треба, що він зібрався тікати?
Скажіть чесно, що б ви зробили на моєму місці?