Того дня я поїхала на ринок, аби купити домашніх смаколиків – сиру, сметани, молока. Та, як на зло, в той день страшенно лило, як з відра, а маршрутки не було.
І тут зупинився сусід Коля на своєму жигулі.
– Підвезти, сусідко? Бо геть зараз промокнеш до кісточок!
Через 10 я вже підіймалася сходами додому. Жили ми тоді з дорослим сином у однокімнатній хрущовці, тісно, але якось давали раду.
Лиш переступила поріг – і в мене ноги підкосилися. Син на ліжку, а під ним якась дівчина ховається. Обоє червоні, перелякані, заметушилися.
– А ти чого так рано? Ти ж казала, що…
– Ти ще маєш совість таке питати? Ти що собі дозволяєш? У моїй хаті? На моєму ліжку? – я вже не говорила, а кричала від люті.
– Мамо, не починай тільки…
Мене аж затрусило. Я не знала, куди дивитися. Та дівчина прикривалася ковдрою, ніяково ховала обличчя і боялася бодай слова сказати.
Тоді він і видав таке, що я мало не сіла просто на підлогу.
– Мамо, ми любимо одне одного і скоро одружимось.
– Яке ще одружимось? Ти себе бачив? А її бачив? Ви самі ще діти! – не стрималась я.
– Це Оля. І вона вагітна.
Я тільки й змогла сказати:
– Як вагітна? Ви що, зовсім з глузду з’їхали? Вам самім ще нянька потрібна, а ви дитину надумали!
Чесно скажу, я тоді влаштувала страшний скандал. Кричала на сина, на неї, на всю ту ситуацію. У голові було одне: привів у дім невідомо кого, ще й пузату.
Я вже бачила у майбутньому одне “щастя” – безтолкову невістку, сльози, бідність і вічні проблеми.
Потім син дав мені заспокійливе, бо вже ледве дихала. А Оля похапцем одягалася, шукала трусики та штани.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Коли я трохи заспокоїлася, то ми сіли на кухні, аби поближче познайомитися:
– Хто твої батьки? Де ти живеш? Чим займаєшся?
Вона опустила очі, а син відповів сам:
– Мамо, Оля виросла в дитячому будинку. У неї нікого немає.
У мене знову все всередині перевернулося.
Але весілля таки було. У вересні, скромне, але гарне. Молоді зняли квартиру в сусідньому будинку, і я думала, що тепер почнуться дзвінки щодня: то грошей дай, то прийди прибери, то їсти зготуй.
Перший час Оля й справді часто приходила. То питала, як борщ варити, то як прати білі речі, то як тісто замісити.
– Мамо, а скільки солі в котлети?
– Та не на око, дитино. І цибулі не забудь додати. А ще краще – хліб у молоці замочи.
І от тут мені стало соромно за себе. Бо вона не огризалася, не качала права. Вчилася всьому, слухала, дякувала. Син був нагодований, у хаті чисто, сорочки попрасовані. А я ж уже встигла її подумки сто разів проклясти.
Коли народилася внучка, я взагалі розтанула. Як взяла ту дитину на руки, то ніби щось у мені перевернулося. Маленька, тепла, очі – викапаний мій Орест.
На роботі я тільки й говорила про внучку. Колежанки сміялися:
– Ти ж казала, що невістка нікудишня. Що змінилось?
– Ой, дівчата, я тоді була сліпа й зла. Моя невістка – золота людина!
А потім у мене стався інсульт. І от тоді я побачила все по-справжньому. Не син бігав коло мене днями й ночами, а саме Оля. Вона мила мене, годувала, плакала, просила лікарів не опускати рук.
Одного разу я прокинулась у лікарні, а вона сиділа біля ліжка, очі червоні, втомлена.
– Мамо, тільки живіть, добре? Ми без вас не зможемо, – сказала вона і взяла мене за руку.
І я тоді зрозуміла, що ця дівчина мені стала рідною більше, ніж багато хто по крові.
Саме вона поставила мене на ноги. А через пів року вони сказали, що буде друга дитина. Я тоді плакала вже не від страху, а від радості.
Тепер ми живемо дружно. І я часто згадую той день, коли влетіла додому і влаштувала такий скандал, що мало хата не завалилася. Якби я тоді дотиснула, вигнала її, налаштувала сина проти себе – хто знає, як би все обернулося.
От і думаю тепер: чи завжди треба батькам лізти в життя дорослих дітей? А якщо людина спершу здається “не парою” – чи варто одразу ставити на ній хрест? Як би ви вчинили на моєму місці?