Ритусю, а ти не забула про суботу? — спитав Олексій, заходячи на кухню і наливаючи собі каву.
— А що в суботу?
— Мама день народження справляє. Двадцять п’ятого числа.
Марґарита кивнула, не відриваючи погляду від вікна. День народження Світлани Вікторівни – ще один привід для сімейних зборів. За два роки шлюбу таких приводів було безліч, і майже всі вони проходили саме тут, біля їхньої квартири.
Почалося все безневинно. Перший раз Світлана Вікторівна попросила дозволу відзначити у них ювілей тітки — мовляв, у квартири маленька, а гостей буде чоловік десять. Марґарита не заперечувала, навіть наоборот — хотіла справити гарне враження на сім’ю чоловіка. Готувала весь день, накривала стіл, посміхалася, приймала компліменти.
— Яка у тебе чудова невістка, — казали гості Світлані Вікторівні. — І готує добре, і квартира в неї гарна.
Свекруха приймала похвали так, ніби всі заслуги належали їй. Марґарита тоді не звернула на це уваги — головне, що всі залишились задоволені.
Потім був день народження молодшої сестри Олексія, Наталії. Знову прохання провести свято тут, знову згода Марґаріті. Жінка купувала продукти, готувала, прибирала після гостей до глибокої ночі. Олексій допомагав мало — здебільшого розважав родичів та друзів.
— Ти не проти, якщо мати ще кілька разів попросити? – запитував чоловік після чергового застілля. — Їй так подобається тут збиратися.
— Звичайно, не проти, — відповіла Марґарита, хоча всередині вже починала втомлюватися від нескінченного готування та прибирання.
Світлана Вікторівна працювала бухгалтером у невеликій фірмі, отримувала сімнадцять з половиною тисяч гривень. Жила в однокімнатній квартирі біля старого будинку, де справді було тісно для великих компаній. Але Марґарита поступово помічала, що свекруха сприймає її квартиру як безкоштовний банкетний зал.
– Ритулю, а давай на Восьмі березня теж тут зберемося? — запропонувала Світлана Вікторівна під час одного із візитів. — Мені так зручно, і ти готуєш найсмачніше.
— Добре, — погодилася Марґарита, хоча святкувати міжнародний жіночий день із десятком родичок чоловіка їй особливо не хотілося.
Восьмого березня стіл ломився від частувань. Марґарита витратила на продукти чотири тисячі гривень — майже чверть своєї заробітної плати економістки у будівельній компанії. Жінка працювала у невеликій фірмі, отримувала шістнадцять тисяч гривень, і такі витрати були відчутні для сімейного бюджету.
Після чергового свята, коли останні гості пішли, а Марґарита мила гору посуд, на думку прийшла думка — а чи справедливо це? Якби ініціатор святий Світлана Вікторівна, а платитиме за все невістка.
— Слухай, Льошо, — обережно почала Марґарита наступного дня, — а чи не варто попросити гостей трохи скинутися на продукти? Просто я сама стільки грошей витрачаю.
– Ти що, серйозно? – Здивувався чоловік. — Мама всю життя економила, щоб нас із Наталею підняти. І ти хочеш із неї гроші вимагати?
– Я не вимагаю. Просто пропонуємо справедливо поділити витрати.
— Справедливо це коли ми самі все оплачуємо. Мама гостей приймає, а ми забезпечуємо.
Марґарита промовчала, але осад залишився. Виходить, Світлана Вікторівна влаштовує свята, а фінансовий тягар повністю лягає на молоду сім’ю.
Через місяць свекруха знову з’явилася із черговим проханням — день народження її подруги по роботі. Марґарита цього разу вирішила діяти прямо.
— Світлано Вікторівно, а давайте цього разу розділимо витрати? — запропонувала жінка під час чаювання. — Продукти зараз дорогі, а гостей буде багато.
Реакція свекрухи була миттєвою та різкою:
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, я купую м’ясо, рибу, салати роблю. Може, хтось ще щось принесе?
— Ритусю, — голос Світлани Вікторівни став холодним, — я думала, ти гостинна пані. А ти, виявляється, рахуєш копійки.
— Я не рахую копійки. Просто витрачаю на ваші свята більше, ніж заробляю за тиждень.
– Жадібність – це негарно для молодої жінки. Особливо коли є можливість допомогти сім’ї.
Марґарита відчула, як щоки спалахують від образи. Жадібність? За те, що вона чесно сказала про витрати?
— Світлано Вікторівно, це не жадібність. Це здоровий глузд.
— Якщо ти не можеш собі дозволити приймати гостей, то й не берися. Знайдемо інше місце.
З цими словами свекруха підвелася і пішла, ледь попрощавшись. Марґарита залишилася сидіти за столом із недопитим чаєм, відчуваючись винною, хоча розуміла — права була саме вона.
Увечері додому повернувся Олексій. Лицо чоловіка виражало незадоволення.
— Мама телефонувала, — сказав він, навіть не поздоровавшись. — Розповіла про вашу розмову.
– І що?
— Як ти могла вимагати з неї грошей? Це ж моя мати!
– Я не вимагала. Я запропонувала розділити витрати.
— Одні й ті самі! — Олексій підвищив голос. — У мами зарплата маленька, вона ледве зводити кінці з кінцями. А ти влаштовуєш торги!
— Олексію, — повільно промовила Марґарита, — ти розумієш, скільки я витрачаю на ці свята?
– Розумію. І що з того?
— А ті, що ми молода сім’я, теж не купаємось у грішах. І якщо твоя мати хоче влаштовувати свята, хай ураховує фінансові можливості.
— То ти проти моєї матері?
— Я проти того, щоб мене використовували як безкоштовне кафе.
Олексій розвернувся і пішов у кімнату, грюкнувши дверима. Марґарита залишилася на кухні, розуміючи — щось у їхніх стосунках надломилося. Але відступати не збиралася.
Після цього випадку минуло два місяці. Світлана Вікторівна приходила у гості рідко, розмовляла сухо, на свята більше не кликала. Марґарита не шкодувала — нарешті з’явився час на собі та на чоловіка.
Олексій спочатку дувся, потім поступово відтанув. Мабуть, зрозумів, що дружина була не така вже й неправа. Або просто утомився від конфлікту. У будь-якому разі, стосунки стабілізувалися.
Але наприкінці жовтня Світлана Вікторівна з’явилася знову. Прийшла у суботу вранці, коли Марґарита готувала завтрак.
— Здрастуй, Ритусю, — привітно сказала свекруха, ніби ніяких розбіжностей між ними не було.
— Здрастуйте, — відповіла Марґарита, продовжуючи змажити яєчню.
– Як справи? Як робота?
– Нормально.
Світлана Вікторівна присіла за стіл і дістала із сумки листок паперу.
— Слухай, у мене у тиждень день народження. П’ятдесят п’ять років – серйозна дата.
Марґарита насторожилася, але нічого не сказала.
— Гостей буде чоловік із десять. Усі вже знають адресу, — продовжила свекруха. — Ось перелік страв, які потрібно приготувати.
Жінка простягла Марґарити листок. Та взяла його і пробігла очима: салат Олів’є, оселедець під шубою, запечена курка, картопляне пюре, торт Наполеон, фруктова нарізка.
— Непогане меню, — спокійно сказала Марґарита, складаючи листок навпіл.
– Правда? — зраділа Світлана Вікторівна. — Я знала, що ти зрозумієш. Ти ж умієш готувати, а в мене часу немає зовсім.
— Розумію, — кивнула Марґарита. — Лише свята у мене в квартирі не буде.
Лицо свекрухи вмить змінилося.
— Що означає не буде?
– Саме ті, що я сказала. У мене вдома нікого приймати не буду.
– Не ламай комедію! — вибухнула Світлана Вікторівна. — День народження сім’ї будемо справляти у тебе, гості вже знають адресу!
Голос свекрухи став різким і вимогливим. Марґарита спокійно доїла яєчню і подивилась на розгнівану жінку.
— У вас ще є тиждень, щоб змінити адресу, — рівно сказала Марґарита.
— Ти що, знущаєшся? Як я буду всім телефонувати та переносити?
– Не знаю. Це – ваші проблеми. Треба було спершу запитати.
– Ритусю! — Світлана Вікторівна стукнула ладонею по столу. — Я ж мати твого чоловіка! Як ти можеш, то зі мною розмовляти?
— Так само, як ви зі мною два місяці тому.
– Про що ти?
— Про те, що назвали мене жадібною за прохання поділити витрати.
Світлана Вікторівна насупилася, мабуть, згадуючи ту розмову.
— Гаразд, може, я погарячкувала тоді. Але зараз же інша справа!
— Зараз те саме. Ви хочете влаштувати свято за мій рахунок у моїй квартирі.
– За твій рахунок? – свекруха підвищила голос. — Та хто тобі заважає попросити гостей щось принести?
— Ніхто не заважає. Але це маєте робити ви, а не я.
– Невдячна! — вигукнула Світлана Вікторівна. — Я думала, в Олексія дружина добра, а ти виявилася йогоїсткою!
— Можливо, — спокійно погодилась Марґарита. — Зате чесною.
– Що це означає?
— Ті, що я більше не вдаватиму гостинної пані, якщо гості приходять не до мене.
Світлана Вікторівна підвелася через стіл так різко, що чашка похитнулася.
– Ти пошкодуєш про це! Олексій дізнається, як ти поводишся з його матір’ю!
— Обов’язково розповім йому сама.
— І що скажеш?
— Що мій дім не ресторан і не кафе. І що більше нікого приймати не буду.
Свекруха схопила сумку і попрямувала до виходу.
– Побачимо, що скаже син! — кинула жінка, грюкнувши дверима.
Марґарита залишилася сидіти на кухні, відчуваючи дивну суміш полегшення та тривоги. З одного боку, нарешті сказала те, що думає. З іншого — мав відбутися розмова з чоловіком, яка, певно, буде непростою.
Олексій повернувся додому близько шостої вечора. Лицо чоловіка було похмуре, і Марґарита одразу зрозуміла — Світлана Вікторівна вже встигла поскаржитися.
— Мама телефонувала, — сказав чоловік, знімаючи куртку.
– Здогадалася.
— Розповіла про вашу розмову.
— І що вона розповіла?
— Що ти відмовилася приймати гостей на її день народження?
– Так і є.
Олексій пройшов на кухню та налив собі води. Рухи були різкими, незадоволеними.
– Чому? — спитав чоловік, обертаючись до дружини.
— Тому що устала бути безкоштовним рестораном для твоєї родини.
— Знову ти за своє!
— За яке своє?
– За гроші! Все в тобі зводитись до грошей!
Марґарита повільно встала з-за столу.
— Олексію, — сказала жінка тихо, але твердо, — якщо ти так любиш свою матір і вважаєш її правильними, то йди до неї і допомагай сам.
— Що ти маєш на увазі?
— Ті, що я більше не братиму участі у цій комедії. Хоче святкувати — хай святкує. Але не тут і не за мої гроші.
Чоловік зібрався щось відповісти, але, глянувши на обличчя дружини, зрозумів — вона серйозно налаштована. Марґарита стояла спокійно, але в очах читалася непохитність.
— Ритусю… — почав Олексій м’якше.
— Що Ритусю? Два роки я готовлю, прибираю, витрачаю гроші на чужі свята. А коли попросила справедливо поділити витрати, твоя мати назвала мене жадібною.
— Вона не це мала на увазі…
— Мала на увазі саме це. І ти її підтримав.
Олексій мовчав, мабуть, розуміючи — заперечувати марно.
– Ладно, – сказав чоловік після паузі. — Може, я справді був не правий.
– Може?
— Був не правий, — поправився Олексій. – Вибач.
— Вибачення приймаю. Але рішення не міняю.
– Тобто?
— Тобто жодних свят у нашій квартирі більше не буде. Якщо твоя мати хоче збирати гостей, нехай шукає інше місце.
Олексій кивнув, хоча виглядав збентеженим.
— Я поговорю з мамою, — пообіцяв чоловік. – Поясню ситуацію.
– Поясни. І одразу скажи, що це моє залишкове рішення.
– Добре.
Марґарита підійшла до чоловіка і обійняла його.
— Льоше, я не проти твоєї матері. Але у мене теж є кордони.
— Розумію, — тихо відповів Олексій.
Наступні дні минули у напруженому очікуванні. Марґарита не знала, як відреагує Світлана Вікторівна на розмову із сином. Олексій нічого не розповідав, тільки сказавши, що поговоривши і мати зрозуміла.
У неділю, коли мала відбутися день народження свекрухи, Марґарита провела вдома. Читала книжку, готувала обід, насолоджувалася тишею. Ніхто не телефонував, ніхто не приходив.
Олексій поїхав до матері близько другої години дня, взявши із собою подарунок — гарний шарф, який вони вибирали разом.
— Не гнівайся, що я йду, — попросивши чоловік перед тим, як піти.
— Чому я маю гніватися? Це ж твоя мати.
— Просто… не хочу, щоб ти думала, що я проти тебе.
– Не думаю. Іди, привітай її.
Олексій повернувся пізно ввечері, виглядав стомленим, але спокійним.
– Як минуло? — спитала Марґарита.
– Нормально. Зібралися у Наталі, у її новій квартирі.
— Чи багато людей було?
— Чоловік вісім. Мама спочатку дулася, але потім розвеселилася.
— На мене злитися?
– Вже ні. Я пояснив, що ти маєш рацію. І що більше не будемо нав’язуватися.
Марґарита обійняла чоловіка.
– Дякую.
– За що?
— За те, що підтримав.
— Я ж твій чоловік. Кого мені підтримувати як не тобі?
З того часу стосунки зі Світланою Вікторівною змінилися кардинально. Свекруха почала приїжджати рідко — раз на місяць-півтора, не більше. Приходила на чай, коротко розповідала новини, цікавилася справами молодих. Жодних натяків на свята чи застілля.
Марґарита почувалася панею у власному домі. Могла планувати вихідні, не боячись раптових дзвінків із проханнями накрити стіл на десять осіб. Могла витрачати гроші на собі та чоловіка, а не на продукти для чужих гостей.
— Знаєш, — сказав Олексій якось увечері, — мені навіть стало легше.
– Чому?
— Раніше я завжди був між вами з мамою. А тепер зрозуміло – кожен у своїх межах.
— Не шкодуєш?
– Про що?
— Що мама більше не влаштовує свята у нас.
Олексій подумавши.
— Ні, не шкодую. Чесно кажучи, ці застілля мене теж втомлювали. Постійна метушня, готування, прибирання. А тепер спокійно.
Марґарита посміхнулася. Виявляється, відстояти свої кордони було не так складно. Головне — не боятися сказати «ні» і не почуватись винною за це.
Через півроку Світлана Вікторівна навіть подякувала невістці.
— Знаєш, Ритусю, — сказала свекруха під час одного з візитів, — може, ти мала рацію тоді.
– У чому?
— Щодо святих. Я подумала — справді неправильно було все на тобі звалювати.
— Та годі, що вже тепер, — відмахнулася Марґарита.
– Ні, правда. Тепер ми з Наталею по черзі приймаємо гостей. І набагато справедливіше виходити.
— Головне, що всім зручно.
– Так. І відносини кращі стали. Раніше я на тобі обиралася, а тепер розумію — у кожного свої можливості.
Марґарита кивнула. Справді, стосунки налагодилися. Тепер вони могли спокійно спілкуватися, не побоюючись взаємних претензій. Кожен знавши свої кордони та не намагався їх порушувати.
Увечері, коли Світлана Вікторівна пішла, Олексій обійняв дружину.
— Молодець, що не здалася тоді, — сказав чоловік.
– Думаєш?
– Знаю. Якби не поставила межі, досі б використовували нашу квартиру як кафе.
— Просто набридло бути зручним для всіх.
– І правильно. Зручною треба бути в першу чергу для себе.
Марґарита притулилася до чоловіка. Як добре, коли в сім’ї є взаєморозуміння та підтримка. Коли не потрібно вибирати між власним комфортом та чужими ожиданнями. Коли можна бути собою навіть якщо це комусь не подобається.