Наша Танічка вже давно про свого хлопця розповідала, та все ніяк його не приводила. Ми з чоловіком вже жартували, що побачимо його на весіллі. А вона пояснювала, що Стас постійно зайнятий, дуже серйозний.
Ми переймались страшенно. Може щось із тим хлопцем не так. Адже дитина в нас одна-єдина. Ми завжди мріяли про велику сім’ю, та Бог нам не дав більше дітей. Тож всю свою любов і піклування віддали єдиній нашій квіточці. Все своє життя присвятили їй. І завжди пишалися. Таня була старанною ученицею в школі, без допомоги вступила до інституту. Вона багато навчалась, мріяла про кар’єру. І тому ми дуже здивувались, коли на третьому курсі почала розповідати про якого Стасика, ще й стверджувала, що в них все серйозно.
– Доню, ну, якщо так, то ти мусиш нас познайомити!
– Обов’язково, але ще не час!
Вона ховала його понад рік. І ось нещодавно нам з чоловіком все ж вдалося вмовити її привести свого Стаса до нас на вечерю. Чотири рази ми призначали зустріч, готували прекрасну вечерю, та майбутній зять все скасовував через свої справи. А на п’ятий вони все ж прийшли.
Ми з чоловіком страшенно нервували, я приготувала чимало страв, ще й торт спекла, “Наполеон”. І ось нарешті молоді прийшли. Ми відчинили двері і я побачила, як мій Петро зблід, здавалося, що він зараз знепритомніє. Це не дивно, адже Стасюня виявився приблизно нашим ровесником.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Тож врешті сіли ми за стіл. Стас почав розповідати, що він директор компанії, дуже крутий і впливовий. Все наче не так погано було. Але чоловік увесь час мовчав. А коли майбутній зять зібрався додому, Петро раптом сказав, що піде його проводжати. Таня почала помітно нервувати.
Я вирішила вийти й подивитися, що ж каже мій чоловік Стасові.
– Це ж моя донька! Як ти міг? Ми ж дружили мало не з пелюшок!
– Я не знав досить довго, а тоді Таня фотки показала. Та було пізно вже і я її кохаю.
– Про це й мови бути не може. Тобі ж майже 50! Ти не будеш моїм зятем!
Згодом всі розійшлися. Петро розповів, що Стас його друг дитинства, колись вони жили в одному дворі.
– Як я можу змиритися, що моя донечка житиме з ним?
Відтоді Петро в розпачі. Він посварився з нашою донькою і сказав, що ніколи не змириться й на весілля не піде. Серце моє крається, не знаю, як бути? Невже на старості ми залишимось самі?