Моя мама доводить мене до сказу. Усе життя була нормальною людиною. Жила з татом, не просто їй було, в нього характер важкий. Але нічого, в кожного ж свої вади. Але рік тому тата не стало. Я тоді вирішила маму до нас забрати. Не хотіла, щоб вона сама залишалась.
Мене відразу здивувала її поведінка. Ненька зовсім не горювала. Натомість розправила крила, оновила гардероб, змінила імідж. Ходить тепер в спортивному, вся така сучасна. А їй на хвильку 67!
– Мамо, що з тобою сталося? Наче підмінили.
– Я лишень тепер відчула, що ще жива, розумієш?
– А хіба тато не давав жити?
– Багато ти що, дитино, не знаєш. Важко мені з ним було. Але Бог дав мені шанс ще насолодитися цим світом.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
І нехай би собі насолоджувалася й далі. Але минуло пів року і почала вона кудись щовечора ходити. А раз і додому не повернулась. А тоді якось зізналась, що закохалась і хоче ще заміж вийти.
– Мамо, нащо тобі це в такому віці?
– А чом би й ні?
Тоді ми домовились, що приведе вона свого кавалера, познайомитись. І уявіть мій вираз обличчя, коли на порозі з квітами стояв мій свекор. Я дар мови втратила.
– Чи ви подуріли? Не можна ж так!
– Чому, ми ж не родичі.
– Як? Ви свати? У вас онуки спільні!
– То й що?
– От краще б з малими допомагали, а не дурницями займались. Що ви за люди?
Ми з чоловіком категорично проти цих стосунків. А батьки стверджують, що нарешті щасливі і їм добре разом. До слова, свекри розлучилися, коли мій чоловік ще дитиною був. Він з вітчимом зростав. Та його рідний тато добрий і цікавий, але як він може бути чоловіком моєї мами?
А як би ви зреагували на такий союз? Що б робили?