Мого Ігоря мобілізували ще у 2020 році. А через два роки він дістав важке поранення. Доволі довго я не знала, чи взагалі він виживе. Та лікарі зробили все можливе, аби врятувати його життя. Важко словами передати, що я тоді пережила. Залишила малих дітей з мамою і поїхала до чоловіка до Дніпра. І відтоді ні на день не відходила від його лікарняного ліжка.
Ігорю зробили три важкі операції, а тоді почалась довготривала і болісна реабілітація. Ми разом їздили до Німеччини, а тоді повернулись і проходили терапію на Закарпатті, а тоді не раз їздили до фахівців до столиці.
Загалом усі три роки я доглядала коханого. Через це геть перестала займатися дітьми, майже не приділяла їм уваги. Та тішилась, що стан Ігоря кращає на очах. Він почав гарно ходити й майже повністю відновився. І якось, коли я міняла постіль в чоловіка, знайшла під його подушкою телефон. Дуже здивувалась, адже це був не той, котрим він зазвичай користувався, а зовсім інший. Я взяла його в руки, розблокувала легко, адже ключ був той самий. І побачила те, що назавжди змінило моя життя.
“Ще трохи потерпи і я повернусь до тебе, кохана…”, “Я вже майже одужав. Скоро розлучусь з цією дурепою і приїду…”, “Лишень тебе кохаю, повіт. Дружину просто використовую. Не хочу, аби ти мене бачила немічним…”
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я не могла в це повірити. Сиділа заклякла з тим телефоном. Таку мене й побачив чоловік.
– І коли ти до неї їдеш?
– Та перестань, це ж тільки листування.
– Не думаю, то коли? І скільки це вже триває?
– Ми почали зустрічатись ще до поранення, там. Так вийшло.
Ми розлучились мало не відразу. І чоловік поїхав до своєї коханки з якою розписався всього за місяць. Для мене це була не просто зрада, а страшний підлий удар в спину. А найгірше, що я позбавила уваги власних дітей. І як тепер все виправити, не знаю. Як жити далі? Чи можна забути таке?