Мій тато військовий. Він пішов захищати нас з перших днів повномасштабного вторгнення. Був у багатьох гарячих точках.
Коли він приїжджав додому – це було справжнім святом. Мама завжди готувала його улюблені страви, ми грали в різні ігри, говорили та сміялись. Намагались разом поїхати кудись відпочити.
Я вже заміжня, живу у сусідньому від батьків місті. Але як тато приїздить, то ми по кілька днів гостюємо у них.
Пів року тому ми теж зібрались усі разом, але з іншого приводу – тата не стало. Він не повернувся з виконання бойового завдання. За тиждень після загибелі, його привезли додому.
Похорон був важкий. Мама гірко плакала, та просила тата не покидати її. Могила всіяна квітами, і всі, хто був говорили про тата лише хороше. Такою він був людиною, що ніколи не відмовить у допомозі, щирий та добрий.
Ніколи не забуду один момент – після поховання до могили тата прилетів білий голуб, покружляв трохи і зник, ніби його й не було.
Перших два місяці мама жила із нами, я не хотіла лишати її саму. Вона важко переживала те, що тата не стало.
Жили вони добре, любили, поважали й підтримували одне одного. Я завжди мріяла мати сім’ю, як у моїх батьків.
Для мене було несподіванкою, коли мама через 3 місяці після похорону батька вирішила ходити на зустрічі літніх людей. Та заперечувати не стала. Думала, що хоч так вона розвіється та їй стане трохи легше.
Дійсно, так і сталось – мама почала посміхатись. У неї з’явились нові друзі, з якими вона проводила багато часу. Я раділа, що мама ожила.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Та ще за місяць вона ошелешила мене новиною.
– Доню, я виходжу заміж – сказала мама.
Я від здивування не знала, що й сказати, а потім все ж не витримала.
– Яке заміж, мам? Тобі 58! Тато загинув нещодавно, навіть пів року ще не минуло!
– Доню, його вже не повернути, а мені треба жити далі. Я твого тата любила й любитиму завжди. Зрозумій мене, прошу.
– Я не хочу це розуміти. Ти його зрадила.
Далі я не слухала, що говорила мама. Не розумію таких людей, що на старості років збираються одружуватись.
Після тієї розмови мама поїхала до себе, ми й досі не розмовляємо, бо я на неї ображена.
Дізналась, що мама таки вийшла заміж. Я ж не знаю, чи зможу її пробачити. Може це егоїстично і думаю лише про себе, але інакше не можу.
Як би вчинили ви? Хто з нас правий?