Ви не думайте, що я скиглю, ні, це крик душі від безвиході. Мені 32 роки, та почуваюсь наче пенсіонер. Хоча раніше наше життя з дружиною було зовсім інакшим. Ми побралися сім років тому і чотири жили наче в раю. Подорожували, ходили в клуби і пристрасно кохали. Я не вірив, що мені так пощастило. Та тоді Аліна якось сказала.
– Я хочу народити, бо роки йдуть. Не хочу бути старою мамою!
– Та де ж ти стара, давай ще поживемо для себе! Подивись на європейців, вони до 35 й не думають про дітей.
Та вона не слухалась, ми почали сваритись, взаємини остаточно зіпсувались. Врешті я погодився. Аліна завагітніла і все відразу змінилось. Ми вже не розважались, а сиділи дома. Дружині увесь час було зле, вона нічого не хотіла, про інтимне життя довелося забути.
Думав, що після народження дитини стане легше, але де там. Життя перетворилось на пекло. Звичайно я щасливий, що маю синочка. Та спокою нам зовсім нема, він увесь час вередує, спить з нами в ліжку. І це ще за щастя, якщо спить.