Я раділа, коли Ліза вийшла заміж за Дмитра. Пам’ятаю, як вона вперше привела його до нас і з захватом розповідала про нього:
— Мамо, уявляєш, йому всього 23 роки, а він уже успішний бізнесмен. Його батько — посадовець, а мама — власниця магазину.
— Доню, але ж це не головне, — намагалася я пояснити.
Ліза завжди вважала, що не гідна такого хлопця, хоча вона в мене справжня розумниця: найкраща учениця в школі, закінчила університет із червоним дипломом, займалася музикою й танцями. Ми не бідували, у нас було все необхідне, тож я старалася втовкмачити їй, що вона нічим не гірша за Дмитра, і це він має радіти, що знайшов таку дружину.
З часом молоді одружилися й почали жити у квартирі Дмитра. Згодом з’явилися онуки. Ліза ніколи не скаржилася, хоча я бачила, що в їхній родині не все так гладко. Дмитро був категорично проти того, щоб Ліза працювала. Він вважав, що її місце — вдома, з дітьми, і що вона має займатися тільки прибиранням. Він не дозволяв їй нікуди ходити — ні до подруг, ні до мене. Лише коли він був на роботі, Ліза могла ненадовго заскочити до мене, приховуючи це від чоловіка.
— Ти що, вдома справ немає? — дорікав їй Дмитро.
Звісно, Дмитро не був поганою людиною. Ліза почувалася в безпеці, а він забезпечував її всім необхідним. Та вона ж не ходила по барах і не брала участі в якихось гулянках — вона лише приходила до мене на чай. Мені 68 років, і я дуже самотня, особливо після смерті чоловіка. Ліза це розуміла й намагалася навідуватися до мене частіше. Але інколи, коли я телефонувала ввечері, вона шепотіла:
— Мамо, не зараз, Діма вдома.
Я не розуміла, що відбувається. Невже він не дозволяє їй навіть по телефону говорити з матір’ю?
Нещодавно Ліза приїхала до мене, і раптом у неї задзвонив телефон. Я випадково підслухала розмову.
— Ти де? — спитав Дмитро.
— Забігла до мами, — відповіла Ліза.
— Навіщо? — різко запитав він.
— Просто подивитися, як вона.
— Щоб більше 10 хвилин там не була!
Я не могла повірити власним вухам. Та Ліза погодилася з ним і рівно за 10 хвилин побігла назад, боячись, що Дмитро дізнається, що вона затрималася.
Того вечора я не могла стримати сліз. Наступного дня вирішила особисто поговорити з Дмитром.
Коли я прийшла, Дмитро був здивований — він не любить несподіваних візитів.
— Мамо, щось сталося? — спитала Ліза.
— Я хочу поговорити з Дмитром, — відповіла я.
— Слухаю вас, — сказав він, намагаючись приховати роздратування.
— Чому ти не даєш Лізі спілкуватися зі мною? — спитала я прямо.
— Я не проти вашого спілкування, просто вважаю, що це марна трата часу, — сказав Дмитро.
— А Ліза в тебе що — як у в’язниці? — не витримала я.
— Ні, але в нас сім’я, і в нас свої правила, — холодно відповів зять.
— А ти уявляєш, що буде, як твої діти виростуть і не зможуть приділити тобі й хвилини уваги?
Я намагалася пояснити йому свою точку зору, але все було марно. Зрештою мене вразила реакція Лізи. Вона образилася на мене за те, що я вирішила поговорити з Дмитром. Тепер я не знаю, як учинити. Боюся, що донька потрапила в пастку. Що мені робити — спостерігати за всім цим збоку?