Я думала, що на старості років спокійно поживу. Нещодавно переїхала у село, де колись народилася, тут моя рідна домівка. Донька з онуками часто в гості приїздять, малюки залишаються на канікули. Зять допомагає по господарстві, бо я стара вже, куди мені дрова рубати?
От так я жила спокійно, поки у моєму житті не з’явився Михайло – моє перше кохання. Жили по сусідству, часто ходили на танці. Правда, він тримався землі, а я хотіла жити у місті. От після 11 класу перестали спілкуватися та навіть вітатися у магазині. А з роками взагалі перестали один одного пізнавати…
– Привіт, приїхала? А я казав, що тут буде краще, – якось “привітався” до мене Михайло на городі.
– Ну а що робити? Думаю, що тут старість зустріну. Тим паче, свіже повітря, гарна погода.
– Бачу, що ти багато картоплі накопала. Давай, сідай на фіру, підвезу.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
І так ми почали зустрічатися ледь не щодня, хоча це гучно сказано. Наприклад, Михайло дах перекрив, паркан поставив, частував домашніми яблуками. А я йому борщ варила та вареники ліпила.
Якось Михайло вирішив нашу молодість згадати:
– А пам’ятаєш, як ми разом гуляли біля ріки? То було наше особливе місце.
– Так, нас ще твоя баба тоді так лаяла. От крику було на все село.
– А ти чому не носиш каблучку? Мені якось казали, що ти після університету одразу заміж вийшла.
Я помітила, що він опустив голову, ніби соромився записати про особисте життя.
– Та нічого. Молода і дурна була, ще й завагітніла рано. Ми не протрималися й року, одразу розлучилися. Тому самотужки доньку підіймала.
– Могла мені зателефонувати, я б допоміг..
– А ти так жінку і не знайшов?
– Ні, тебе любив так сильно…
От тоді та вечеря все змінила – тепер Михайло був мені за чоловіка. Правда, шлюбу не брали, не розписувалися. Бо буде ще курям на сміх – стара баба заміж зібралася! Ото потіха для сусідів та море пліток.
Тільки от донці я все-таки призналася. Думала, що вона мене підтримає.
– Ти що, збожеволіла у своєму селі? Ще мені братика чи сестричку народи! – дорікала донька.
Тоді ми дуже посварилися, майже годину по телефону лаялися. Все намагалася пояснити доньці, що я нарешті щаслива, бо маю коханого чоловіка. А вона все повторювала, як та папуга, що я дурна баба.
От не думала, що через Михайла так зіпсую стосунки зі своєю єдиною донькою. Вона на мене так образилася, що навіть на Паску не приїхала з дітками.
Михайло відчуває, що між нами кішка пробігла – то може запитати за доньку, за онуків. А він так хоче з ними познайомитися. Тільки я йому боюся правду сказати. Раптом він дуже засмутиться або ж взагалі мене покине?
Тепер не знаю, як жити жалі. З Михайлом дуже щаслива, але донька від мене відвернулася. Виходить, що я маю обрати когось одного. Але чи не буду я потім жаліти?
З ким наша героїня буде щасливою? Як зберегти родинні стосунки?