Ми з чоловіком після весілля поселилися в його матері. Свекруха одразу взяла кермо в руки.
– Запам’ятай, – казала Валентина Сергіївна, дивлячись мені прямо в очі, – це мій дім. Ти тут гість.
Я мовчала, бо що скажеш, коли чоловік стоїть поруч і робить вигляд, що нічого не чує? Валентина Сергіївна вирішувала все: що готувати, коли прати, як виховувати нашого сина. А якщо я намагалася заперечити — одразу:
– Не подобається – двері там.
Ігор знизував плечима:
– Мама старша, потерпи…
Я терпіла роки. Коли наш єдиний син закінчив школу, зібрала валізу:
– Я їду на заробітки.
– А як же сім’я? – запитав Ігор без особливих емоцій.
– А яка в мене тут сім’я? Хочу для сина кращого, тому поїду.
Валентина Сергіївна тільки фиркнула:
– Ну й їдь. Подивимось, надовго тебе вистачить.
Мене вистачило на 18 років. 18 років чужих хат, важкої роботи, самотніх вечорів. Я висилала гроші додому, не шкодуючи себе. За цей час: купила синові квартиру; а чоловік за мої гроші відремонтував будинок – той самий, де я була “гостею”. Коли нарешті повернулася додому назавжди, з валізою і серцем, повним надії, то відкрила двері – і побачила чужі жіночі черевики.
– Це що? – запитала я.
З кухні вийшла жінка, в халаті, спокійна, домашня. А за нею – Ігор.
– Ти що тут робиш? – видихнула я.
Ігор опустив очі:
– Вона тут живе.
– Скільки?
– Кілька років…
– А син? Він знав?
Вадим стояв у кутку і винувато знизав плечима:
– Мамо, я не хотів тебе засмучувати…
– 18 років я рвала спину для тебе! А ти мовчав?!
Тут з’явилася свекруха. Спокійна, як завжди.
– Не треба істерик. Чоловік не мав тебе чекати.
– Я працювала для цієї родини! Для цього дому!
– Я ж казала: це мій будинок. І завжди ним був.
Я подивилася на чоловіка:
– Скажи хоч щось…
Але Ігор мовчав.
Чужа жінка знизала плечима:
– Він хороший чоловік. Просто ви довго були відсутні.
– Відсутня? Я була на роботі заради вас!
Тепер сиджу в кімнаті, де прожила пів життя, і не знаю, хто я тут: гість, заробітчанка, зайва? Я повернулася додому – а дому вже немає, і уявлення не маю як бути далі. Прошу вашої поради.