Зі своїм чоловіком Петром я в Києві познайомилась. Там ми й побралися і тоді мене не хвилювало, що він родом з Закарпаття. Ми не планували туди переїжджати. Навіть, коли війна почалась цього рішення я не змінила. І лиш, коли я завагітніла, щось в моїй голові перевернулось. Одного дня сама чоловікові запропонувала.
– Я не хочу, щоб моя дружина тут зростала. Поїхали в Хуст до твоїх батьків!
Тож ми так і зробили. Спочатку я не відчувала великої різниці в менталітеті, та згодом все змінилося. Торік якраз перед Великоднем і народила. І мене страшенно шокувало, коли на цвинтарі влаштували справжнє свято. І не в суботу, як у всіх прийнято, а в неділю. Згодом я дізналась, що вони й у вівторок таке роблять, на 9-й день після Великодня. Там, просто біля могил, накрили стіл, сиділи, їли і пили мало не увесь день. А ще реготали, погані слова вживали, наче взагалі забували, де вони. Часом напивалися і починали жахливо поводитися. Довкола ходили люди ромської національності і просили харчі, їх пригощали поруч з нами.
– Чого ти не попередив? Нащо я сюди з немовлям йшла!
– Така традиція.
– Це ненормально.
– А що на Київщині такого нема?
– Та просто часом гостинці залишають на могилі.
Тому цьогоріч я вирішила, що не піду на це дивне дійство. І це страшенно образило мою свекруху.
– Ти тепер частина сім’ї і мусиш з нами йти!
– Я не хочу!
– Тоді ти чоловіка свого не поважаєш!
Я однаково вирішила не йти. Ніколи не зрозумію такого. І зовсім не знаю, як змиритися з такою традицією. І тим паче, нащо брати на цвинтар дітей! А ви що про це думаєте? Як реагувати на таке?