Дитинство в мене було дуже важке. Мої батьки страшенно бідували і не могли навіть одну дитину утримувати. Я не мала одягу і постійно доношувала речі дітей маминих подруг. В школі я соромилась свого вигляду, адже інші дівчата мали значно кращий одяг.
А винний в усьому був мій тато. Він зовсім не старався заробити. Звідусіль його виганяли, бо на роботу ходив лише, як настрій мав. Мама ж все на собі тягнула. І понад усе на світі я не хотіла бути схожою на неї. Саме тому мріяла зустріти справжнього чоловіка, котрий би став мені опорою та підтримкою.
І лишень у 22 я познайомилась з таким. Андрію було 30 років. Солідний чоловік з гарною роботою та дорогою автівкою. А як залицявся, квіти дорогі дарував, подарунки вишукані. Ми мало не щовечора відвідували найкращі ресторани, а на відпочинок їздили на елітні курорти. Все було ідеально.
Згодом ми побралися, весілля влаштували на 200 осіб в найкращому ресторані міста. Жили ми доволі добре, подорожували. Я на шиї у чоловіка не сиділа. Влаштувалась адміністратором в кафе. Заробляла не багато, та мені було цікаво. Це було радше для задоволення.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Потім я завагітніла й пішла в декрет. З Андрієм я ніколи не потребувала грошей, як інші жінки в декретних відпустках. Спокійно купувала все, що треба.
Та все змінилося чотири роки тому. Компанія, в якій працював Андрій, збанкрутіла. Це стало страшним ударом для коханого. В нього почалась депресія, та ще й пандемія додала. На щастя в нас були солідні заощадження. Я вирішила дати чоловікові час, аби прийшов до тями.
Утім час минав, та нічого доброго не ставалося. Чоловік зовсім нічого не хотів і не намагався знайти роботу. Гроші закінчувалися. Тоді ще й війна почалась. Я самотужки тягнула всю сім’ю. З часом нам довелося ще й автівку продати і купити стару. Усі розмови з Андрієм закінчувались сварками.
– Я не можу влаштуватись на роботу, доведеться у військкомат йти!
– А скільки так може тривати? Я не хочу тягнути сім’ю на собі, як моя мама колись!
– Ну потерпи, коли ти не працювала, я все робив, аби ми мали необхідне!
– Я так не хочу! Я жінка, хочу бути за стіною! Йди на війну, або я розлучусь! Там гарно платять, ти ще й пільги матимеш. Та й хто сказав, що тебе відразу заберуть на фронт. Ти маєш великий досвід, не дурний, твої навички десь знадобляться!
Через ці мої слова чоловік страшенно образився і тепер зі мною не говорить. Я вже не знаю, що робити. Шкода, що все так склалось. Скажіть, як мені бути? Невже варто покинути чоловіка?