азала, що накладе на себе руки, якщо я не доведу серйозність стосунків.

— Зрозуміло. Вона тебе змушувала п’ять років. Бідолашний.

— Так! Саме так!

Галина відкрила телефон і ввімкнула запис.

Голос Віки: «Сонечко, дякую за ресторан учора. Як там справи з розлученням?»

Голос чоловіка: «Потерпи ще трохи. Скоро я їй скажу. Просто треба правильно вибрати момент.»

«А коли ми будемо жити разом?»

«Скоро, рідна. Я вже почав переоформлювати майно. Квартира на Вишневій вже твоя.»

Галина вимкнула запис.

— Це що?

— Твоє листування. Голосові повідомлення.

Він схопився за голову.

— Галю, пробач. Я ідіот. Я все виправлю.

— Виправиш?

— Так! Завтра ж із нею порву. Поверну все майно. Забудемо про це.

Галина дістала останні папери з теки.

— А це що, на твою думку?

Він узяв аркуші. Заява про розлучення. Позовна заява про поділ майна. Вимога про відшкодування збитків.

— Ти що, з глузду з’їхала?

— Навпаки. Уперше за тридцять п’ять років прийшла до тями.

— Але ми ж усе обговоримо! Я ж сказав, що виправлю!

— Як виправиш п’ять років обману?

— Ну… час не повернути, але ми можемо почати заново.

Галина розсміялася.

— Серйозно? Після того, як ти називав мене старою і казав, що мені легше прийняти розлучення?

— Я не це мав на увазі…

— А що ти мав на увазі, коли один мільйон гривень зняв із рахунку минулого тижня?

Він побілів.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю все. І про вклад на Віку, і про переписані квартири, і про те, що ти планував подарувати їй мій бабусин ланцюжок.

— Який ланцюжок?

— Ти вчора лазив у скриньку. Думаєш, я не помічаю?

Він встав і почав ходити по кухні.

— Добре, винен. У всьому винен. Але ми можемо вирішити це без розлучень і судів. Мирно.

— Мирно?

— Ну так. Я поверну гроші, переоформлю квартири назад. З Вікою порву. Все як було.

— А я буду вдавати, що нічого не було?

— Ми забудемо. Почнемо з чистого аркуша.

Галина відпила вина.

— Знаєш, що найобразливіше?

— Що?

— Ти досі думаєш, що я дурепа.

— Не думаю!

— Думаєш. Інакше не пропонував би таку нісенітницю.

Вона встала і поклала перед ним ручку.

— Підписуй.

— Що?

— Угоду про розлучення. І визнання про переказ грошей.

— Я не буду підписувати!

— Будеш. Або завтра Сашко й Олена дізнаються, на що тато витрачав їхню спадщину.

— Ти не наважишся!

— Наважуся. І колеги твої дізнаються. І сусіди.

Він сів назад, узяв ручку тремтячими руками.

— Галю, не роби цього. Ми ж тридцять п’ять років разом.

— Ти п’ять років був не зі мною.

— Але я ж повернувся!

— Не повернувся. Тебе спіймали.

Він підписав перший аркуш, потім другий.

— Тепер збирай речі, — сказала Галина спокійно.

— Як збирай? Куди?

— До своєї Віки. Або в готель. Мені все одно.

— Куди я піду об одинадцятій вечора?

— Не мої проблеми.

Він сидів із підписаними паперами й дивився на неї так, ніби бачив уперше.

— Галю, ти справді мене виганяєш?

— Виганяю.

— Але я ж чоловік тобі! Тридцять п’ять років!

— Був чоловіком. Тепер ти колишній.

Він встав, пройшов у спальню, повернувся з сумкою.

— Це тимчасово, так? Ти охолонеш, і ми поговоримо нормально?

— Ні.

— Як ні?

— Ніяк. Іди до Віки. Вона чекала п’ять років, дочекалася.

Він зупинився біля дверей.

— А як же діти? Онуки? Сімейні свята?

— Діти дорослі. Розберуться.

— Галю…

— Іди.

Двері зачинилися. Галина прибрала зі столу, помила посуд, лягла спати.

Уранці він телефонував кожні пів години.

— Алло, Галю? Ти подумала?

— Ні.

— Може, зустрінемося, поговоримо?

— Ні.

— Хоча б поясни, що тобі потрібно!

— Розлучення. Уже пояснила.

Через тиждень він приїхав із квітами.

— Не відчиняй, — сказала Люда. Вона прийшла допомогти розбирати його речі.

— Галю! Відчини! Я знаю, що ти вдома!

— Іди звідси! — крикнула Галина з передпокою.

— Ми повинні поговорити!

— Не повинні!

— Я з Вікою порвав! Зовсім! Ось, дивись!

Він приклав до вічка довідку про закриття її вкладу.

— Гроші повернув! Все чесно!

Галина відчинила двері на ланцюжку.

— А квартири?

— І квартири переоформлю. На тебе. Завтра ж.

— Пізно.

— Чому пізно?

— Тому що я тобі більше не вірю.

— Але я ж виправляюся!

— Через тридцять п’ять років пізно виправлятися.

Вона зачинила двері. Він ще пів години стояв під дверима, потім пішов.

Діти дізналися через місяць.

— Мам, тато сказав, що ви розлучаєтеся, — подзвонила Олена.

— Сказав правду.

— Але чому? Що сталося?

— У нього інша жінка. П’ять років уже.

Олена помовчала.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Зрозуміло. А ти як?

— Нормально.

— Точно?

— Точно.

Сашко приїхав через тиждень.

— Мам, може, ви помиритеся?

— Ні.

— Але ж він кається.

— Пізно каятися.

— Ви ж стільки років разом…

— Сашко, я втомилася бути зручною дружиною. Хочу пожити для себе.

— Для себе?

— Так. Спробувати.

Суд тривав три місяці. Галина туди їздила з Людою, чоловік приходив з адвокатом. Сиділи в різних кінцях коридору, не розмовляли.

У результаті квартира і дача залишилися Галині. Гроші він повернув майже всі. Аліменти не просила — гидко було.

— Вільна, — сказала Люда, виходячи з будівлі суду.

— Так, — погодилася Галина.

Увечері вона сиділа на кухні сама. Тихо, спокійно, ніхто не питав, що на вечерю, не вмикав телевізор на повну гучність.

Дивно було. Але добре.

Подзвонила сусідка.

— Галю, а правда, що ти з Миколою розлучилася?

— Правда.

— Ой, як шкода. Така гарна пара була.

— Нічого. Переживу.

— А що тепер робитимеш?

Галина подумала.

— Жити буду.

Через пів року вона записалася на курси англійської, почала ходити в театр, з’їздила до Львова з подружками. Купила собі гарне пальто — уперше за десять років.

Колишній чоловік одружився з Вікою через рік. Галина дізналася від сусідки та знизала плечима.

— І як тобі? — запитала Люда.

— Ніяк. Не моя справа.

— Не шкодуєш?

Галина подивилася у вікно. Надворі була весна, цвіли дерева.

— Про що шкодувати? Про те, що нарешті почала жити?

І це була правда.