Михайло стояв у передпокої своєї ідеально прибраної холостяцької квартири і не вірив власним вухам. Перед ним, спираючись на дві чималі валізи, стояла його матір, Єлизавета В’ячеславівна, і театрально витирала сухі очі.
— Та ось так, синочку! Взяв і вказав на двері! Десять років я йому найкращі роки віддала! Годувала, напувала, як барину, сорочки напрасовувала, пилинки здувала. А він сьогодні вранці став перед дзеркалом, краватку поправив і заявляє: “Лізо, я втомився. Більше я ні сім’ї з тобою, ні кохання не хочу. Звільни житлоплощу”.
— І що далі, мамо? — Михайло втомлено потер перенісся.
— А що далі? Квартира його, дошлюбна, сама знаєш. У свою рідну я ж нашу Вірочку пустила! Де ж їй, бідній, з двома дітьми орендовану квартиру потягнути?
— Так, з мужиками в нашій родині якась системна проблема… — Михайло важко зітхнув.
Три роки тому чоловік його молодшої сестри Віри так само раптово “втомився від побуту” і розчинився в тумані, залишивши її з двома дітлахами і смішними аліментами. Віра, жінка не дурна, встигла тоді оформити іпотеку на “однушку” на етапі котловану, пустивши на перший внесок гроші від продажу дачі. Але платити за оренду і за іпотеку одночасно вона не могла фізично.
От мати і пустила її у свою квартиру, переїхавши до нового чоловіка. Хто ж знав, що цей чоловік через п’ять років теж вирішить погратися в незалежність?
— Я ж одразу до тебе примчала, Мишенько! У Вірочки там на головах одне в одного сидять, мені навіть розкладачку втулити ніде. А в тебе, слава Богу, “троячка”, і кімната гостьова порожня стоїть. Не скажеш же ти, що рідна мати тобі на вулиці ночувати має?
Михайло подивився на валізи, потім на матір.
— Звісно, не скажу, мамо. Проходь. Але давай одразу розставимо крапки над “і”. Це — моя територія. У мене тут свій режим, свій розклад. Друзі іноді приходять, дівчина моя залишається. Тут не пансіонат і не санаторій.
— Ой, та не вчи вчену! — відмахнулася Єлизавета В’ячеславівна, жваво закочуючи валізи. — Я в комуналках по молодості жила, знаю, що таке сусідство. Та я тут як мишка сидітиму! Тим більше, мені ж не назавжди. Якась пара місяців — знайду хорошу квартиру в оренду, і поминай як звали!
Михайло був переконаним одинаком. У свої майже сорок він обіймав серйозну посаду в IT-сфері, заробляв так, що вистачало і на розкішну квартиру, і на всі забаганки. Його життя було налагоджене, як швейцарський годинник. Навіть дівчину він знайшов таку саму — кар’єристку, яка цінувала свій особистий простір і віддавала перевагу “гостьовому шлюбу”.
Йому подобалося повертатися в порожню, ідеально тиху квартиру, де ніхто не бурчить через розкидані шкарпетки, де можна ходити в самих трусах і їсти піцу просто з коробки, сидячи на дорогому дивані.
Але матір на вулицю не викинеш. Вона його виростила, дала старт. “Два місяці можна якось потерпіти”, — вирішив Михайло. Він звільнив для неї найкращу гостьову кімнату, дозволив переставити там меблі “як їй зручно” і забив холодильник делікатесами.
Він не підозрював, що це був початок його персонального пекла.
— Мишко! Це що ти таке в рот тягнеш?! — обурений вигук матері змусив його ледь не вдавитися.
Був пізній вечір. Михайло, який відпахав в офісі чотирнадцять годин і закрив пекельний дедлайн, сидів на СВОЇЙ кухні і їв пельмені зі сметаною.
— Пельмені, мамо, — стримано відповів він.
— Там же суцільна таблиця Менделєєва! Синку, ти себе вбиваєш хімією!
— Це фермерські пельмені, ручного ліплення. Вони коштують як червона ікра, там чисте м’ясо.
— Ой, ціни зараз ні про що не говорять! От якби ти сам їх наліпив, своїми руками — отоді я б повірила! А так — ти просто лінтяй, який не хоче про себе подбати!
Михайло поклав виделку. Зціпив зуби.
— Мамо. Я працюю по дванадцять годин на добу, щоб оплачувати цей комфорт. Я маю повне право не стояти біля плити і лінуватися. І дуже тебе прошу: дай мені спокійно поїсти. До речі… як там твої пошуки квартири? Вже місяць минув.
Мати театрально зітхнула, і на її обличчі з’явився вираз вселенської скорботи.
— Ось так, значить? Виганяєш матір? На вулицю женеш?! Оце я сина виховала!
Вона картинно вийшла з кухні, грюкнувши дверима.
Минуло ще два тижні. Михайло почав помічати дивні речі. Його улюблена розтягнута футболка, в якій він обожнював спати, зникла. Кудись випарувалися зручні, хоч і трохи протерті домашні штани. Потім зникла його улюблена чорна матова чашка для супу.
Одного вечора, повернувшись з роботи, він зайшов на кухню і завмер. Усі його стильні, мінімалістичні чорні тарілки зникли. Замість них у сушці красувалися білі миски в жахливих червоних маках.
— Мамо! Що це таке?! Де мій посуд?! Де мої речі?! — Михайло увірвався у вітальню.
Єлизавета В’ячеславівна сиділа в кріслі і спокійно в’язала.
— Синку, ну не кричи ти так, ти ж не на базарі. Я вирішила, раз я вже тут живу, треба трохи затишку в твій барліг внести. А то все чорне, як у моргу! А речі твої старі я на смітник винесла. Бо соромно дорослому чоловіку в таких лахах ходити! До речі, я там у магазині такі гарні штори бачила, рожеві…
— Ти… тут… не… ЖИВЕШ! — Михайло карбував кожне слово так, що дзвеніли шибки. — Ти тут у гостях! У нас була домовленість про два місяці! Якого біса ти розпоряджаєшся моїм майном?! Ти викинула речей на двадцять тисяч!
— Мишенько, ну куди я поїду? Нормальних квартир немає… Та й якщо я в тебе ще поживу, я свою пенсію зможу Вірочці віддавати, на іпотеку. Їй же важко…
— Значить так, благодійнице! — голос Михайла став тихим і сталевим. — Хочеш допомагати Вірі — допомагай. Але не моїм коштом і не на моїй території. У тебе є рівно дванадцять годин. Завтра вранці щоб твого духу тут не було.
Вона не вірила до останнього. Але вранці, коли Михайло мовчки виставив її валізи в коридор і викликав таксі, зрозуміла — син не жартує. Вона поїхала до доньки в її тісну однокімнатну квартиру.
А через три дні телефон Михайла розірвався від дзвінка Віри.
— Як ти міг?! Ти ж монстр, а не син! У тебе три кімнати гуляють, а ти рідну матір на вулицю викинув! — істерила сестра. — Ми тут на головах одне в одного сидимо!
— Віро, послухай мене уважно, — абсолютно спокійно відповів Михайло. — Я дав їй дах над головою і повне забезпечення. А вона вирішила, що має право перекроювати моє життя і викидати мої речі, бо їй так захотілося. Я не для того роками горбатився і будував свій світ, щоб у сорок років знову стати “нерозумним хлопчиком”, якому мама купує тарілочки в квіточку. Можеш вважати мене монстром. Але я маю право на свої кордони.
Він поклав слухавку і заблокував номер.
Того вечора він заварив каву у новій, чорній як вугілля чашці. У квартирі стояла ідеальна, дзвінка тиша. Він згадав своє дитинство. Згадав, чому він так рано і з такою радістю втік з батьківського дому. Його мати ніколи не поважала чужий простір, чужі бажання, чуже життя. Для неї існувало лише дві думки: її власна і неправильна.
Михайло підійшов до вікна і подивився на вечірнє місто. Хтось скаже, що він вчинив жорстоко, що “мати — це святе”. Але він знав одну просту істину: кровна спорідненість не дає права руйнувати твою душу і топтатися по твоєму життю. Справжня любов і повага завжди взаємні. А якщо їх немає — краще залишатися “егоїстом”, але жити в мирі з самим собою.