азала, що накладе на себе руки, якщо я не доведу серйозність стосунків.
— Зрозуміло. Вона тебе змушувала п’ять років. Бідолашний.
— Так! Саме так!
Галина відкрила телефон і ввімкнула запис.
Голос Віки: «Сонечко, дякую за ресторан учора. Як там справи з розлученням?»
Голос чоловіка: «Потерпи ще трохи. Скоро я їй скажу. Просто треба правильно вибрати момент.»
«А коли ми будемо жити разом?»
«Скоро, рідна. Я вже почав переоформлювати майно. Квартира на Вишневій вже твоя.»
Галина вимкнула запис.
— Це що?
— Твоє листування. Голосові повідомлення.
Він схопився за голову.
— Галю, пробач. Я ідіот. Я все виправлю.
— Виправиш?
— Так! Завтра ж із нею порву. Поверну все майно. Забудемо про це.
Галина дістала останні папери з теки.
— А це що, на твою думку?
Він узяв аркуші. Заява про розлучення. Позовна заява про поділ майна. Вимога про відшкодування збитків.
— Ти що, з глузду з’їхала?
— Навпаки. Уперше за тридцять п’ять років прийшла до тями.
— Але ми ж усе обговоримо! Я ж сказав, що виправлю!
— Як виправиш п’ять років обману?
— Ну… час не повернути, але ми можемо почати заново.
Галина розсміялася.
— Серйозно? Після того, як ти називав мене старою і казав, що мені легше прийняти розлучення?
— Я не це мав на увазі…
— А що ти мав на увазі, коли один мільйон гривень зняв із рахунку минулого тижня?
Він побілів.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю все. І про вклад на Віку, і про переписані квартири, і про те, що ти планував подарувати їй мій бабусин ланцюжок.
— Який ланцюжок?
— Ти вчора лазив у скриньку. Думаєш, я не помічаю?
Він встав і почав ходити по кухні.
— Добре, винен. У всьому винен. Але ми можемо вирішити це без розлучень і судів. Мирно.
— Мирно?
— Ну так. Я поверну гроші, переоформлю квартири назад. З Вікою порву. Все як було.
— А я буду вдавати, що нічого не було?
— Ми забудемо. Почнемо з чистого аркуша.
Галина відпила вина.
— Знаєш, що найобразливіше?
— Що?
— Ти досі думаєш, що я дурепа.
— Не думаю!
— Думаєш. Інакше не пропонував би таку нісенітницю.
Вона встала і поклала перед ним ручку.
— Підписуй.
— Що?
— Угоду про розлучення. І визнання про переказ грошей.
— Я не буду підписувати!
— Будеш. Або завтра Сашко й Олена дізнаються, на що тато витрачав їхню спадщину.
— Ти не наважишся!
— Наважуся. І колеги твої дізнаються. І сусіди.
Він сів назад, узяв ручку тремтячими руками.
— Галю, не роби цього. Ми ж тридцять п’ять років разом.
— Ти п’ять років був не зі мною.
— Але я ж повернувся!
— Не повернувся. Тебе спіймали.
Він підписав перший аркуш, потім другий.
— Тепер збирай речі, — сказала Галина спокійно.
— Як збирай? Куди?
— До своєї Віки. Або в готель. Мені все одно.
— Куди я піду об одинадцятій вечора?
— Не мої проблеми.
Він сидів із підписаними паперами й дивився на неї так, ніби бачив уперше.
— Галю, ти справді мене виганяєш?
— Виганяю.
— Але я ж чоловік тобі! Тридцять п’ять років!
— Був чоловіком. Тепер ти колишній.
Він встав, пройшов у спальню, повернувся з сумкою.
— Це тимчасово, так? Ти охолонеш, і ми поговоримо нормально?
— Ні.
— Як ні?
— Ніяк. Іди до Віки. Вона чекала п’ять років, дочекалася.
Він зупинився біля дверей.
— А як же діти? Онуки? Сімейні свята?
— Діти дорослі. Розберуться.
— Галю…
— Іди.
Двері зачинилися. Галина прибрала зі столу, помила посуд, лягла спати.
Уранці він телефонував кожні пів години.
— Алло, Галю? Ти подумала?
— Ні.
— Може, зустрінемося, поговоримо?
— Ні.
— Хоча б поясни, що тобі потрібно!
— Розлучення. Уже пояснила.
Через тиждень він приїхав із квітами.
— Не відчиняй, — сказала Люда. Вона прийшла допомогти розбирати його речі.
— Галю! Відчини! Я знаю, що ти вдома!
— Іди звідси! — крикнула Галина з передпокою.
— Ми повинні поговорити!
— Не повинні!
— Я з Вікою порвав! Зовсім! Ось, дивись!
Він приклав до вічка довідку про закриття її вкладу.
— Гроші повернув! Все чесно!
Галина відчинила двері на ланцюжку.
— А квартири?
— І квартири переоформлю. На тебе. Завтра ж.
— Пізно.
— Чому пізно?
— Тому що я тобі більше не вірю.
— Але я ж виправляюся!
— Через тридцять п’ять років пізно виправлятися.
Вона зачинила двері. Він ще пів години стояв під дверима, потім пішов.
Діти дізналися через місяць.
— Мам, тато сказав, що ви розлучаєтеся, — подзвонила Олена.
— Сказав правду.
— Але чому? Що сталося?
— У нього інша жінка. П’ять років уже.
Олена помовчала.
— Серйозно?
— Серйозно.
— Зрозуміло. А ти як?
— Нормально.
— Точно?
— Точно.
Сашко приїхав через тиждень.
— Мам, може, ви помиритеся?
— Ні.
— Але ж він кається.
— Пізно каятися.
— Ви ж стільки років разом…
— Сашко, я втомилася бути зручною дружиною. Хочу пожити для себе.
— Для себе?
— Так. Спробувати.
Суд тривав три місяці. Галина туди їздила з Людою, чоловік приходив з адвокатом. Сиділи в різних кінцях коридору, не розмовляли.
У результаті квартира і дача залишилися Галині. Гроші він повернув майже всі. Аліменти не просила — гидко було.
— Вільна, — сказала Люда, виходячи з будівлі суду.
— Так, — погодилася Галина.
Увечері вона сиділа на кухні сама. Тихо, спокійно, ніхто не питав, що на вечерю, не вмикав телевізор на повну гучність.
Дивно було. Але добре.
Подзвонила сусідка.
— Галю, а правда, що ти з Миколою розлучилася?
— Правда.
— Ой, як шкода. Така гарна пара була.
— Нічого. Переживу.
— А що тепер робитимеш?
Галина подумала.
— Жити буду.
Через пів року вона записалася на курси англійської, почала ходити в театр, з’їздила до Львова з подружками. Купила собі гарне пальто — уперше за десять років.
Колишній чоловік одружився з Вікою через рік. Галина дізналася від сусідки та знизала плечима.
— І як тобі? — запитала Люда.
— Ніяк. Не моя справа.
— Не шкодуєш?
Галина подивилася у вікно. Надворі була весна, цвіли дерева.
— Про що шкодувати? Про те, що нарешті почала жити?
І це була правда.