Це був звичайний день, котрий врешті змінив моє життя. Я повернулась з роботи та готувала собі вечерю. Щось вигадувати бажання не було, для себе ніколи не стараєшся. Закинула варити макарони та все, вистачить. Я була вкрай самотня, хоча наче не сама.
Річ у тім, що тоді я вже вісім років перебувала у відносинах. Щоправда, у статусі коханки. Познайомилась з Вадимом, коли мені виповнилось 30. Я тоді щойно розлучилась зі своїм чоловіком, була страшенно розчарована. Він потайки зустрічався з моєю подругою, тією, що дружкою у нас на весіллі була. Уявіть, я сама їх познайомила.
Тож я не планувала нічого серйозного. Та Вадим був дуже цікавим і розумним. Спочатку ми просто переписувались в чаті нашого міста, тоді в особистих. Він відразу чесно сказав, що одружений. А тоді розповів, що кохання між ним вже давно нема, і він би пішов, та не може, бо вона важкохвора. Крім того, у них був маленький синочок.
Я ніяких планів на нього не мала, це було просто спілкування. Та якось ми випадково зустрілися в магазині та спалахнуло справжнє кохання з першого погляду. Ми просто не могли боротися з почуттями.
Вадим приїжджав до мене після роботи, та скоро мусив їхати додому. Часом він вигадував відрядження, аби залишитись на вихідні. Я ніколи його ні про що не просила, просто насолоджувалась тим, що мала.
Останні два роки виявились зовсім важкими. Дружина Вадима майже весь чай лежала і страждала. Ми майже не бачились. І ось того вечора в моїй квартирі пролунав дзвінок:
– Померла! – казав Вадим крізь сльози.
– Співчуваю, – відповіла я, хоча, зізнаюсь, все ж зраділа.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Згодом ми якийсь час не бачились. Я все чекала, що Вадим приїде і ми нарешті будемо разом. Та якось він прийшов і сказав, що не може так відразу почати жити зі мною. Мовляв, родичі не зрозуміють. Тож ще рік я чекала і приховувала від усіх наші стосунки. І лишень тоді ми з’їхалися.
Спочатку все було чудово. Ми насолоджувалися один одним. А тоді Вадим привіз свого сина. Хлопчику на той момент було вже 10, і він відразу почав показувати свій характер. А його тато зовсім не займався його вихованням. Щойно я щось казала, він виправдовувався:
– Малий щойно матір втратив, залиш!
– Ну, дивись, щоб потім не було пізно.
Самий Вадим зовсім уваги синові не приділяв. Та й це ще не все. Минуло пів року і його поведінка зовсім змінилась. Ми майже не спілкувались. Він щодня приходив і вимагав свіжу вечерю. Вчорашнє не їв. Вдома він мені зовсім не допомагав. Якось я вирішила з ним про все це поговорити. Натомість лишень почула:
– Ти ж хотіла чоловіка? От і маєш!
– Ти був зовсім інакшим.
– Ну звісно, ти теж була цікавішою.
Я й не уявляла, що він такий. Вочевидь, дружина його того й терпіла, що хвора була. Ще й заробляє не так багато.
Мені страшенно шкода, що я стільки років чекала його. Можливо, досі б життя інакше склалося.
Як гадаєте варто мені терпіти вибрики Вадима і його сина? Чи я в чомусь не права?