Не завжди любов і підтримку знаходиш там, звідки її чекаєш. Буває і так, що чужі люди стають найріднішими, а рідні – чужими.
Маленьку дівчинку Тетянку на пероні помітили всі, вона голосно повідомила, що їде зустрічати маму, що в неї є старенька бабуся, яка працює в дитячому садочку, і що її дідусь-татусь — найкращий у світі. Літній чоловік з добрими і лагідними очима — той самий дідусь-татусь, лише всміхався на дитячий щебет. Але поволі і сам пристав до нашої жіночої розмови. За матеріалами.
Розповідати почав здалеку:
— У нас з дружиною все починалося дуже красиво: квіти, вірші, музика. «Так ніхто не кохав» — це про нас сказав поет… Одружилися. За рік лелека донечку приніс. Назвали Катрусею. Бавили вчотирьох: я з дружиною і дві бабусі — моя мама та її молодша сестра.
У мами я був один, батька не стало, тітка ж — незаміжня, і всю свою любов віддавала мені, а потім — Катрусі. Все краще, що мали й заробляли гуртом, — для неї було, для дитини нашої. Все навколо неї крутилося.
Закінчила Катруся школу, подалася в місто. Навчається в інституті. Нам турбот додалося. Щонеділі я виряджаю дружину з кошиками та торбами до електрички. Дочка ж зайнята і приїхати не може — кіно, дискотека, екскурсії. Потрібні їй харчі і гроші: на нову сукню, черевички, пальтечко, шубку… Влітку хоче поїхати на море. Стараємось…
Останній курс інституту. Ще трохи, думаємо, і буде легше. Але де там!… Приїхала дружина в сльозах, розповідає, що в Катрусі буде дитина — хлопець її обдурив. А Каті ж треба закінчити навчання, влаштуватися на хорошу роботу.
Посварились ми тоді з дружиною. Досі я виконував усі забаганки не тільки дочки, а й її. А тепер вирішив — ні, не дам ганьбити своє ім’я, не дозволю скривдити невинну маленьку душу. Напитав тихцем по сусідству козу — щоб було молоко в домі, коли маля привеземо додому.
Коли ж Катруся народила дівчинку і настав час їхати в місто забирати її, дружина наказує: «Дочку вези чимшвидше додому, нехай оговтається на всьому домашньому», а про онучку й не згадує. Але в мене твердий намір — дитя не повинно бути серед чужих людей. Приїхав у місто, відразу купив усе необхідне для немовляти: пелюшки, сорочечки, ковдрочку маленьку і до головного лікаря. Той підтверджує, що дійсно Катерина написала відмову від маляти, ось вона, — показує аркуш паперу. Я взяв і розірвав навпіл. Кажу: «Забираю дитину додому!»
Була в мене, скажу чесно, слабенька надія, що Катерина поїде додому з нами — зі мною та дитиною. Але, вочевидь, вона вже давно все для себе вирішила: тільки-но вийшли ми за ворота, як дочка, не озираючись, попрямувала в інший бік…
Приїхали ми з онучкою додому. Дружина… Що тільки не виказувала мені, але ж діватись нікуди: все село бачило мене з малятком на руках — довелося брати відпустку і глядіти малу. Потім «у декрет» пішов я. А після того оформили Катрусю в ясла — туди ж влаштувалася нянею і моя тіточка, вже зовсім старенька.
Так і жили. Доти, поки дружина не привезла з міста від Катерини новину: «Катя виходить заміж за військового. Весілля буде в ресторані, і я поїду сама, щоб наречений не дізнався, що в неї є дитина…»
Зібрали знову кошики, напакували торби, придане наскладали у валізи — вирядив я дружину на весілля. Поїхала. Минуло кілька днів, а її все немає. Захвилювався: де шукати? Аж через місяць повідомила: Катрусин чоловік одержав нове призначення, і Катя хоче, щоб вона поїхала з ними — допомагати молодій сім’ї облаштовуватись. Дочка розказала чоловікові, що мама … самотня, і щоб справити весілля, спродала все господарство, тому тепер буде жити з ними…
А нам як жити? Мало того, що дитина без батька рідного народилася, без матері рідної росте, то ще й бабуся рідна від неї, по суті, відмовилась? Задумався я над долею дівчинки і вирішив, що потрібно шукати собі дружину, а онучці — ту жінку, котра зможе дати їй і материнське тепло, і жіночу турботу.
Написав про свій клопіт товаришу, з яким служив військову строкову. Невдовзі отримав відповідь: його молодша сестричка — вдова, її діти виросли, живуть окремо і далеко. Приїжджай, мовляв, подивимось…
Я спочатку з’їздив сам. Сподобалася мені жінка — вона добра, співчутлива. Домовився, що приїдемо невдовзі з Тетянкою. Ось і зібралися в дорогу. Електричкою їхали, поїздом, а оце сіли на пароплав…
Чоловік помітно хвилюється, уже видно причал.. Ми підбадьорюємо його, бажаємо успіху. Сходимо на берег, а назустріч нам квапиться вродлива і квітуча молодиця. Усмішка сяє на щасливому кругловидому обличчі. Жінка забрала з рук чоловіка Тетянку, пригорнула її, поцілувала. Дитя довірливо обвило ручками шию. Вони пішли, про щось жваво розповідаючи одне одному, а ми враз, не змовляючись, полегшено зітхнули…
Щастя можна знайти і серед чужих людей, головне – в нього вірити…
Віра ВОЛОШИНА.
Фото ілюстративне