Мене звуть Марина, мені 27 років. З чоловіком Олексієм мешкали у Львові. Одружилися два роки тому, і тоді його мама, Людмила Петрівна, зробила нам, як тоді здавалося, розкішний подарунок – невеличку, але затишну двокімнатну квартиру на Сихові.
– Живіть і тіштеся! – сказала вона на весіллі, врочисто вручивши нам ключі. – Це вам від мене, щоб почали життя не з оренди.
Я тоді була розчулена, мало не плакала. Думала: “Яка ж мені пощастила свекруха!”
Ми з Льошею оселилися в тій квартирі, зробили невеликий ремонт, жили тихо й щасливо… Поки я не завагітніла. Коли ми дізналися, що чекаємо на донечку, Льоша запропонував:
– Слухай, давай продамо квартиру і купимо авто. Нам же з дитиною буде зручніше їздити, лікарні, закупи…
– А де ж ми житимемо?
– У моєї мами поки що. Вона все одно сама. А гроші, що залишаться після купівлі машини, витратимо на речі для малечі.
Спочатку я вагалася, але Льоша переконав:
– Це ж наша квартира, подарована нам! Ми маємо повне право.
Я погодилась. Ми знайшли покупців, оформили продаж. І тут почалося… Коли ми приїхали до Людмили Петрівни з валізами, вона зустріла нас з суворим обличчям.
– Чого це ви приїхали?
– Та ж… ми продали квартиру. Тимчасово поживемо у вас, – почав Льоша, намагаючись говорити м’яко.
– Ви що, здуріли? Який ще продаж? Це була моя квартира!
– Мамо, ви ж самі сказали, що даруєте її нам на весілля!
– То був символічний подарунок! Я просто оформила її на вас, щоб податки не платити. Я думала, ви будете в ній жити, а не розпродувати!
Я стояла, як громом вражена.
– Але ж вона була оформлена на нас, – обережно втрутилася я. – Ми не думали, що вам це не сподобається. Ми хотіли зробити як краще…
– Як краще?! Ви просто мене обікрали! Я з останнього її купила, а ви – на машину?!
– Мамо, не перегинай. Ти подарувала, ми вирішили, що так буде зручніше для нашої нової родини…
– А чому тоді зі мною не порадились?
– Бо дорослі вже! Ми маємо право на власне рішення!
– То і живіть тепер самі. У мене вдома ви не залишитесь.
– Ви виганяєте вагітну невістку? – не повірила я своїм вухам.
– Це ви самі себе вигнали, коли продали квартиру.
Це був шок. У той же вечір ми зібрали речі й поїхали до моєї мами в Стрий. Там і залишилися. Машину ми так і не купили – гроші пішли на оренду і речі для малечі. Людмила Петрівна з того часу з нами не спілкується.
Я часто думаю: якщо дарунок – з умовами, то це не подарунок. То маніпуляція. Але найболючіше в цій історії – не квартира, не гроші, а те, що свекруха вирішила викреслити з життя не лише мене, а й свою майбутню онуку.
Невже ми зробили щось не так? Дайте пораду, як тепер бути?