Вікторія різала хліб на сніданок, коли у двері подзвонили. Артем підняв голову від телефону.
— Мабуть, мама, — промовив він і пішов відчиняти.
За хвилину на кухні з’явилася свекруха зі звичною усмішкою. Галина Петрівна завжди приходила без попередження, ніби це була її власна квартира.
— Доброго ранку, діти! — вона поцілувала сина в щоку. — Сподіваюся, не відволікаю? Була поруч, вирішила заглянути.
— Звісно, проходьте, — Вікторія встала з-за столу. — Каву будете?
— Із задоволенням.
Артем повернувся до телефону, а Вікторія поставила турку на плиту. Свекруха сіла навпроти сина й уважно оглянула кухню.
— Як у вас справи? — спитала Галина Петрівна, беручи чашку від Вікторії.
— Робота є, вдома все гаразд, — відповів Артем.
Вікторія повернулася до столу та взяла свій бутерброд. Свекруха скуштувала каву й задоволено кивнула.
— А знаєш, синку, — почала Галина Петрівна, розмішуючи цукор, — твоєму Максимові вже виповнилося вісімнадцять.
— Так, пам’ятаю, — спокійно кивнув Артем.
— Зовсім дорослий став, — продовжувала свекруха. — До інституту вступив. Ти маєш зробити йому гарний подарунок.
Вікторія повільно жувала, намагаючись зосередитися на їжі. Слово «гарний» неприємно різонуло слух.
— Подумаю над цим, — чоловік спокійно допивав каву.
— Не «подумаєш», а обов’язково зробиш, — суворо виправила Галина Петрівна. — Подарунок має відповідати вісімнадцятиліттю. Серйозний вік, починається доросле життя.
— Мамо, я розумію, — промовив Артем. — Щось придумаю.
— Ось саме «щось» і не підійде, — хитнула головою свекруха. — Якщо ти розлучився з його мамою, то хоча б подарунками не ображай хлопця.
Шматок хліба застряг у горлі. Вікторія поспішно зробила ковток чаю. Розмови про колишню завжди вибивали її з рівноваги. А тепер ще й натяки на дорогі подарунки.
— Подарунок має бути гідним, — наполягала свекруха, постукуючи ложечкою по краю чашки. — Інакше син образиться. У цьому віці діти особливо чутливі до уваги.
Вікторія дивилася у вікно, де за склом гойдалися гілки. У голові вже підраховувалися витрати на цей загадковий подарунок.
— Звичайно, мамо, — погодився Артем. — Я все врахую.
— От і добре, — Галина Петрівна допила каву та встала з-за столу. — Ну гаразд, діти, побігла я. Справ багато накопичилося.
Свекруха поцілувала сина в щоку і помахала Вікторії рукою.
— І не забувай про подарунок, чуєш? — нагадала вона від дверей.
— Добре, мамо.
Двері зачинилися. Вікторія встала й зібрала порожні чашки.
— Що збираєшся дарувати? — спитала вона, не дивлячись на чоловіка.
Артем потер потилицю і зітхнув.
— Поки що не знаю. Треба подумати, що йому може сподобатися.
— І на яку суму розраховуєш? — Вікторія поставила чашки до раковини.
— Поки думаю, — він знизав плечима і відклав телефон. — Подивимося, що підійде.
Вікторія обернулася і подивилася на чоловіка. Артем знову взяв телефон, гортаючи стрічку, ніби розмова про подарунок його зовсім не стосувалася.
Наступні два тижні минули в дивній атмосфері. Артем став відстороненим, постійно зануреним у свої думки. Вікторія намагалася поговорити з чоловіком, але він ніби відгородився невидимою стіною.
— Тебе щось турбує? — спитала вона одного вечора, заставши Артема мовчки на дивані.
— Ні, все нормально, — відповів він, навіть не піднявши очей від екрана.
Вікторія сідала поруч, намагалася притулитися до плеча, але чоловік лише напружувався. Це засмучувало. За три роки шлюбу Артем ніколи не був таким закритим. Вікторія щиро любила чоловіка і переживала, що між ними з’явилася прірва.
— Може, поговоримо? — пропонувала вона. — Розкажеш, що відбувається?
— Пізніше, Вік. Зараз голова не варить, — відмахувався Артем.
Але «пізніше» так і не наставало…
Артем приходив із роботи мовчазний, вечеряв, уткнувшись у телефон, і рано лягав спати. Вікторія дивувалася. Раніше вони про все говорили, ділилися планами та думками. А тепер чоловік постійно розмовляв телефоном із матір’ю.
У четвер увечері, коли Вікторія готувала вечерю, Артем раптом заговорив:
— Я дещо вирішив щодо подарунка для Максима.
Вікторія підвела голову від каструлі. Нарешті чоловік заговорив про те, що його турбувало.
— І що ж? — спитала вона, помішуючи овочі.
— Знайшов чудову квартиру, — сказав Артем, сідаючи за стіл. — У новому районі, з гарним плануванням. Хлопцю вісімнадцять — час мати власне житло.
Вікторія кивнула, ставлячи тарілки на стіл.
— Розумна ідея. Власні квадратні метри завжди кращі за орендовані.
— Саме так я й подумав, — пожвавішав Артем. — Візьму на себе іпотеку.
— Скільки коштує квартира? — поцікавилася Вікторія, розливаючи суп.
— Чотири з половиною мільйони. Початковий внесок потрібен близько мільйона, — Артем пильно дивився на дружину. — Проблема в тому, що в мене немає заощаджень. Тож прошу тебе допомогти.
Вікторія завмерла з ополоником у руці. Мільйон рублів. Майже всі її заощадження.
— Артеме, але в мене немає цих грошей, — сказала вона, сідаючи навпроти чоловіка.
— Як це немає? — здивувався він. — На твоєму рахунку було майже мільйон.
— Було, — поправила Вікторія. — Я віддала ці гроші мамі місяць тому.
Обличчя Артема змінилося: брови зрушилися, губи стиснулися.
— Навіщо? — різко спитав він.
— Мама все життя мріяла про власну дачу. Знайшла відповідну ділянку з будиночком, — пояснила Вікторія. — Я вирішила допомогти їй здійснити цю мрію.
— Чудово! — Артем відкинувся на спинку стільця. — Виходить, на власну матір у тебе гроші знайшлися, а на мого сина — ні?
Вікторія здригнулася від тону чоловіка.
— Це різні ситуації, — пояснила вона. — І до того ж це були мої заощадження.
— Твої? — перепитав Артем із глузуванням. — Ми сім’я чи як? Чи ти думаєш тільки про себе та своїх родичів?
— Артеме, не підвищуй голос, — попросила Вікторія. — Давай спокійно обговоримо.
— Що тут обговорювати? — вибухнув чоловік. — Ти витратила гроші на якусь дачу, а мій син залишився без подарунка!
— Твій син отримає подарунок, — заперечила Вікторія. — Тільки не квартиру, якщо ти не маєш грошей на перший внесок.
— А що, на твою думку, йому подарувати? Шкарпетки? — отруйно запитав Артем.
Вікторія встала з-за столу. Розмова набирала неприємного оберту.
— Можна придумати гідний подарунок і без таких витрат, — сказала вона.
— Значить, моя дитина не варта гарного подарунка? — Артем також підвівся. — Зрозуміло, Вікторіє. Дякую за відвертість.
— Ти перекручуєш мої слова! — обурилася Вікторія.
Сварка розгорілася не на жарт. Артем звинувачував дружину в егоїзмі, а Вікторія нагадувала, що це її гроші й її право вирішувати, на що їх витрачати. Голоси ставали дедалі гучнішими, слова — дедалі образливішими.
Закінчилося тим, що Артем пішов спати у вітальню, а Вікторія замкнулася у спальні та проплакала пів ночі.
Наступні дні минули в мовчанні. Подружжя вимовляло лише найнеобхідніші фрази — «доброго ранку» і «на добраніч». Артем продовжував ночувати на дивані, а Вікторія намагалася уникати його погляду. Напругу в квартирі можна було різати ножем.
У п’ятницю Вікторія увійшла до квартири й побачила в передпокої Галину Петрівну. Свекруха одягала пальто й невдоволено оглянула Вікторію з ніг до голови.
— Подумай добре над моїми словами, — звернулася свекруха до сина, який стояв у передпокої. — Настав час вирішити, що для тебе важливіше.
— Мам, я розумію, — відповів Артем стримано.
— Сподіваюся, справді розумієш, — додала Галина Петрівна й попрямувала до ліфта, навіть не попрощавшись із Вікторією. Двері за свекрухою зачинилися.
Вікторія мила посуд, коли Артем зайшов на кухню. Вона не обернулася, продовжуючи терти тарілку. У голові крутилися слова свекрухи.
— Віко, — покликав чоловік.
— Що? — коротко озвалася вона.
— Нам треба серйозно поговорити, — Артем узяв її за лікоть. — Ідемо до вітальні.
Вікторія витерла руки й пройшла за чоловіком. Вони сіли на диван навпроти одне одного. Артем довго мовчав, підбираючи слова.
— Я багато думав останніми днями, — почав він повільно. — Про ситуацію з подарунком для Максима.
Вікторія кивнула, чекаючи на продовження.
— Розумієш, хлопець чекає від мене уваги, — вів далі Артем. — Я не можу його розчарувати.
— І що ти пропонуєш? — запитала Вікторія обережно.
— Я знайшов вихід зі становища, — Артем випростався. — Мама погодилася прийняти нас у себе.
Вікторія насупилася. До чого він веде?
— Завтра ми переїжджаємо до мами. А у твоїй квартирі оселиться мій син! — оголосив Артем.
Світ навколо Вікторії наче зупинився. Слова чоловіка пролунали як грім серед ясного неба. Квартира, яку вона купила, в якій прописала його самого — і тепер він хоче віддати її своєму синові?
— Ти збожеволів? — видихнула Вікторія, відкидаючись на спинку дивана. — Це моя квартира!
— Була твоя, — поправив Артем, не відводячи очей. — Тепер ми сім’я і маємо думати про дітей.
Вікторія дивилася на чоловіка широко розплющеними очима. Невже він справді так думає?
— Про яких дітей? — вибухнула вона, стискаючи кулаки. — Максим — твій син! Лише твій! А квартира записана на моє ім’я!
— Не будь такою егоїсткою, — різко сказав Артем, нахиляючись уперед. — Хлопцеві вісімнадцять, йому потрібне житло.
Кров ударила Вікторії в голову. Егоїстка? За те, що захищає свою нерухомість?
— Нехай знімає, як усі нормальні студенти! — Вікторія схопилася з дивана, не в змозі сидіти спокійно. — Або живе з матір’ю!
— Максим — мій син, і я зобов’язаний йому допомогти! — підвищив голос Артем, теж підводячись.
Вікторія бачила, як напружилися м’язи на шиї чоловіка. Артем готувався до битви.
— За мій рахунок? — закричала вона, розмахуючи руками. — Ти хочеш вигнати мене з власної квартири заради своєї дитини?
— Я пропоную компроміс — жити в мами, — Артем теж підвівся, випрямляючись на весь зріст. — Там є місце.
— Який компроміс? — Вікторія була в нестямі, голос тремтів від люті. — Ти просто вирішив подарувати моє житло!
— Наше житло! — заперечив чоловік, тицяючи пальцем у бік Вікторії. — Ми одружені!
— Квартиру я купувала до шлюбу! — нагадала Вікторія, складаючи руки на грудях. — І вона записана на моє ім’я!
Артем зблід, ніби його облили холодною водою. Рот прочинився, а в очах майнула паніка. Він явно сподівався, що дружина не згадає про документи.
— Збирай речі й іди, — холодно сказала Вікторія, показуючи на двері. — Прямо зараз.
— Ти не можеш вигнати мене! — спробував заперечити Артем, але голос звучав невпевнено.
— Можу й виганяю, — відрізала Вікторія, розвертаючись до нього спиною. — Це кінець, Артеме. Кінець нашому шлюбу.
За годину чоловік зібрав сумку й пішов. Вікторія залишилася сама у квартирі, яку ледь не втратила.
Минуло три місяці. Вікторія сиділа біля надувного басейну на дачі, яку купила її мати. Обручки на пальці не було — вона зняла її в день розлучення. Поруч лежала книга, а в склянці танув лід у лимонаді.
Було боляче, звісно. Зрада чоловіка різала по-живому. Але час поступово заліковував рани. Вікторія вчилася жити наново, будувати плани, покладаючись лише на себе. І попереду відкривалися нові можливості.