Субота почалася як завжди. Світла прокинулася о пів на восьму, хоча будильник не ставила — тіло саме пам’ятало робочий режим. Поруч похропував Ігор, розкинувшись на три чверті ліжка. Вона обережно вибралася з-під ковдри, натягла халат і пішла на кухню.
За вікном мрячив березневий дощ. Світлана включила чайник, дістала з холодильника миску з горохом. Вчора вона спеціально замочила його на ніч – Ігор знову натякав, що непогано б у вихідні зварити гороховий суп. Той самий. Як у мами.
Світлана зітхнула, висипаючи горох у каструлю. Чотири роки заміжжя, і вона досі не могла приготувати цей чортовий суп так, як треба. То горох не доварювався, то копчені реберця виявлялися жорсткими, то яловичина була порізана «неправильно» — крупно, хоча вона різала такими ж шматками, як свекруха.
— Ти чого так рано встала? — Ігор з’явився на порозі кухні, потягаючись. Футболка задерлася, оголюючи живіт, який за останній рік помітно закруглився.
— Суп варю, — коротко відповіла Світлана, помішуючи горох.
— А-а, — обличчя Ігоря просвітліло. – Гороховий?
– Угу.
Він підійшов ззаду, обійняв за талію, тицьнувся носом у шию.
— Ти найкраща, — промимрив він. — Може, сьогодні вийде, як у мами?
Світлана відчула, як напружилися плечі. “Як у мами”. Вічне «як у мами». Вона мовчки продовжувала помішувати, і Ігор, не вловивши змін у настрої, відійшов до холодильника за молоком.
— Тільки дивись, щоб горох добре розварився, — кинув він через плече. — А то минулого разу він якийсь жорсткий був.
Світла стиснула ополоник. Промовчала.
— І копченостей більше клади, — вів далі Ігор, наливаючи молоко в кухоль. — У мами там м’яса завжди багато, розумієш? Чи не шкодує.
— Я теж не шкодую, — тихо промовила Світлана.
— Ну так, звичайно, — кивнув Ігор, не чуючи напруження в її голосі. — Просто в неї якось інакше виходить. Навваристе, чи що.
Він пішов у кімнату з кухлем, увімкнув телевізор. Світлана залишилася на кухні одна, дивлячись на вируючу воду. Горох повільно розварювався, перетворюючи прозорий бульйон на каламутну жижу. Вона додала копчені реберця, які купила вчора на ринку, спеціально обираючи м’ясисті. Потім яловичину, моркву, цибулю. Посолила, поперчила. Зробила так само, як минулого разу. І позаминулого. І завжди однаково – «не те».
Поки суп варився, вона взялася за збирання. Пропилососила килим у вітальні, витерла пилюку з полиць, поміняла постільну білизну. Ігор сидів на дивані, гортав телефон, іноді іржав над мемами і показував їй екран, чекаючи, що вона теж посміється. Світлана кивала, посміхалася через силу і продовжувала поратися по дому.
До полудня суп був готовий. Світлана розлила його по тарілках, нарізала хліб. Села навпроти чоловіка за стіл.
Ігор узяв ложку, скуштував. Нахмурився. Спробував ще раз. Обличчя його витяглося.
— Щось не те, — сказав він, невдоволено дивлячись у тарілку.
Світлана мимоволі напружилася.
– Що саме не те? – Запитала вона рівним голосом.
— Ну… — Ігор задумливо завадив ложкою. — Горох якийсь не такий. І копченість… не відчувається. У мами завжди такий аромат, розумієш? Прям димком пахне. А тут…
— Я купувала ті ж реберця, що й завжди.
– Може, не там купила? – Ігор відклав ложку. — Мама біля м’ясника Петровича бере на центральному ринку. Пам’ятаєш, я тобі казав?
— Ігорю, я була на центральному ринку. Спеціально їздила.
— Ну, не знаю, — він знизав плечима. — Смак все одно не той. І густоти не вистачає. У мами пряма ложка стоїть, а в тебе ніби розбавлений.
Свєта опустила очі у свою тарілку. Суп був густий. Горох розварився до пюре. Копченостей там було стільки, що ложка справді важко проходила крізь масу. Та Ігор цього не бачив. Він бачив лише те, що це не як у мами.
— Може, ти в неї запитаєш рецепт? – Запропонував Ігор, дістаючи телефон. — Прям зараз зателефоную, нехай продиктує. Запишеш — і наступного разу точно вийде.
— Ігорю, я готую за рецептом.
— За яким рецептом? — він дивився на неї. — Я ж не бачив, щоби ти щось записувала.
– Твоя мама мені вже тричі диктувала. Я роблю точно так само.
– Тоді чому не виходить? – у його голосі прорізалося роздратування. — Невже так складно, га? Ну що там такого – зварити суп? Горох, м’ясо, вода. Мама ж упорається, і нічого складного.
Світлана повільно поклала ложку поряд з тарілкою. Руки її трохи тремтіли.
– Твоя мама не працює, – тихо промовила вона. — Твоя мати може витратити на один суп цілий день. Замочити горох на добу, вибирати м’ясо півдня над ринком, стояти біля плити три години.
— До чого тут це? — Ігор дивився на неї незрозуміло. — Ти теж замочувала.
– Я замочувала. І їздила на ринок. І готувала. І поміж справою прибрала всю квартиру, поки ти лежав на дивані.
– Я відпочивав, – обурився Ігор. — У мене робочий тиждень був тяжкий.
— У мене теж робочий тиждень, — голос Свєти став твердішим. — Але чомусь у суботу відпочиваєш лише ти.
Ігор закотив очі.
– Господи, знову ти за своє. Я ж не прошу нічого надприродного. Просто зварити звичайний суп. Мама щоразу, коли я до неї приїжджаю, готує – і все виходить. А ти не можеш, правда?
— Ігоре… — Світлана відчула, як до горла підступає ком.
– Ні, ти серйозно, – він відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. – Я що, багато чого хочу? Я тебе прошу вишивати, на городі копатися? Я прошу один раз на місяць, млинець, зварити гороховий суп!
— І щоразу ти незадоволений!
— А щоразу він несмачний! — гаркнув Ігор. — І щоразу якісь відмовки. То час немає, то горох не той, то реберця не такі. У мами ж виходить, у всіх нормальних жінок виходить, а в тебе ні!
Світла встала з-за столу. Підійшла до плити, де на конфорці стояла каструля із рештками супу. Взялася за ручки. Каструля була важка, гаряча. Вона відчула, як втома, що накопичилася за роки, раптом вилилася в чисту, ясну злість.
– Знаєш що? — голос її став спокійним, майже байдужим. — Якщо моя їжа тобі не подобається, їдь жити до мами! У неї ти все нахвалюєш.
Вона підняла каструлю над столом. Ігор підняв голову, і в його очах майнув переляк.
– Світла, ти чого …
Він почув недобре, спробував відсунутися, але було пізно. Світлана перекинула каструлю, і густий гороховий суп полився вниз — просто на коліна Ігоря, на джинси, на підлогу, на стіл.
– ААААА! – Ігор схопився, відстрибуючи від столу. — ТИ ОХРЯНЕЛА?! ВІН ЖЕ ГАРЯЧИЙ!
Суп був справді гарячим. Не обпікає, але дуже відчутним. Джинси миттєво просочилися, бура жижа стікала до колін, капала на підлогу.
— ЯКОГО ХРІНА?! — репетував Ігор, смикаючи мокру тканину від ніг. — ТИ ЗОВСІМ НАБЕЗПЕЧНО?!
Світлана поставила порожню каструлю на стіл. Подивилася на чоловіка незворушно.
— Тепер ти знаєш смак мого супу по-справжньому, — сказала вона тихо.
Ігор стягував джинси, лаючись крізь зуби. Шкіра на ногах почервоніла, але опіків не було – суп уже трохи охолонув. Він жбурнув мокрі джинси на підлогу, побіг у ванну, увімкнув холодну воду.
— ТИ ХВОРА! – кричав він звідти. – ТИ ПРОСТО ХВОРА! НЕНОРМАЛЬНА!
Світлана мовчки почала збирати розлитий суп із підлоги. Горох розмазувався по підлозі. Їй було байдуже. Вона витирала ганчіркою, віджимала у відро, знову витирала.
Ігор вийшов із ванної, червоний, в одних трусах.
— Я до мами їду, — кинув він, проходячи повз неї до спальні. — Зовсім дах у тебе поїхав.
— Їдь, — спокійно відповіла Світлана, не підводячи голови.
Він швидко одягнувся, запхав у сумку кілька речей, схопив ключі від машини. На порозі обернувся.
— Прийдеш до тями — подзвониш, вибачишся, — кинув він. — Але це взагалі перебір, Свєта. Це ненормально.
Вона не відповіла. Двері грюкнули, замок клацнув. Світлана залишилася одна в квартирі, стоячи на колінах посеред кухні, з ганчіркою в руках і калюжами горохового супу навколо.
Вона витерла підлогу до кінця. Помила каструлю. Забрала зі столу тарілки. Залила ложку миючим засобом. Все робила повільно, методично, ніби у трансі.
Потім пішла до спальні, дістала з антресолей стару валізу Ігоря. Відчинила шафу і почала складати туди її речі. Сорочки, светри, шкарпетки, труси. Акуратно, не грудкаючи. Зубну щітку із ванної, бритву, дезодорант. Документи зі столу. Заряджання для телефону. Улюблений кухоль із логотипом його футбольної команди.
До вечора вона зібрала три сумки та валізу. Все, що було в цій квартирі. Вона виставила речі в коридор, дістала телефон та написала майстру по замках. Той приїхав за годину, поміняв личинку. Віддав нові ключі — лише два комплекти.
— Якщо ще один потрібний, можу зробити, — запропонував майстер.
— Ні, — похитала головою Світлана. — Досить.
Неділю вона провела у тиші. Читала, пила чай, дивилася у вікно. Ігор дзвонив кілька разів – вона скидала. Писав розлючені повідомлення – вона не читала. Надвечір він надіслав голосове: «Добре, Світко, годі дутися. Приїду завтра після роботи, поговоримо нормально. Я розумію, ти втомилася, зірвалася. Буває».
Вона навіть не почала слухати до кінця.
У понеділок Світлана пішла на роботу як завжди. Повернулась до шостої вечора. Піднімалася сходами і почула голоси на своєму поверсі. Прискорила крок.
Ігор стояв біля дверей із пакетами в руках. Поруч його мати, Галина Петрівна, невисока повна жінка з дрібно завитим волоссям.
– Ось вона! — вигукнула свекруха, побачивши Світлану. — Ти чого твориш, люба? Ігорець каже, замок поміняла!
Світлана підійшла до дверей, дістала ключі.
— Змінила, — спокійно відповіла вона.
— Як це змінила? — обурилась Галина Петрівна. – Це ж його квартира!
— Квартира була записана на мене, — Світлана вставила ключ у замок. – Спадщина від бабусі.
— Але ж ви родина! — Галина Петрівна схопила її за лікоть. – Не можна так, дівчинко! Ну посварилися, буває. Ми ж усі живі люди.
Світлана звільнила руку.
— Ігоре, твої речі тут, — вона кивнула на сумки і валізу, що стояли біля стіни. – Я зібрала все. Перевір, якщо чогось не вистачає, скажи, винесу.
Ігор дивився на неї приголомшено.
— Ти чого несеш? – пробурмотів він. – Які речі?
– Твої речі. Ти ж до мами переїхав.
– Я не переїжджав! — його голос зірвався на крик. — Я переночував у мами, бо ти, — він тицьнув пальцем у неї, — вилила на мене окріп!
— Не окріп, — уточнила Світлана. – Гороховий суп. І він був теплий.
– ТИ НЕНОРМАЛЬНА!
— Можливо, — знизала плечима. — Але я більше не варитиму тобі суп.
Галина Петрівна заламала руки.
– Боже, та що відбувається?! Ігорець, синку, поясни толком!
— Вона з глузду з’їхала, мам! — Ігор нервово засміявся. — Через якийсь суп розлучення влаштувала!
— Я подаю на розлучення, — рівним голосом сказала Світлана. – Завтра. Якщо хочеш по-доброму, підпишеш документи. Не хочеш – через суд.
Запанувала тиша. Галина Петрівна дивилася на Світлану з відкритим ротом. Ігор зблід.
– Ти… ти серйозно? – Видавив він.
– Абсолютно.
— Через суп?!
— Не через суп, — Світлана втомлено провела рукою по обличчю. — Через чотири роки я намагаюся бути як твоя мама. Готую, прибираю, праю, гладжу. І весь час чую, що в неї смачніше, у мами чистіше, у мами краще. Знаєш що, Ігоре? Їдь до мами. Я більше не можу.
— Але ж я не хотів… — почав він, але вона перебила:
– Ти не хотів, але робив. Щоразу. Щоразу, коли я намагалася зробити щось приємне, ти знаходив, до чого причепитися. І завжди порівняння із мамою. Завжди.
Галина Петрівна шумно зітхнула.
— Свєточко, люба, — почала вона примирливо, — ну не можна ж так. Ігорець просто звик до домашньої їжі, він же не зі зла.
— Галино Петрівно, — Світлана повернулася до свекрухи, — із завтрашнього дня ви можете годувати його домашньою їжею щодня. Він переїжджає до вас. Або винайме квартиру — мені все одно. Але сюди його більше не пущу.
– Ти не маєш права! – здійнявся Ігор.
Вона відчинила двері, увійшла всередину. Обернулася на порозі.
– Забирайте речі. Якщо залишиться щось, я викину.
– Світла! — крикнув Ігор, роблячи крок уперед, але вона зачинила двері і повернула ключ.
Зовні лунали крики, дзвінки у двері, голос Галини Петрівни, яка благала відкрити. Світлана пройшла на кухню, включила чайник. Села за стіл — та сама, де вчора сталася фінальна розмова.
Плями від супу вона відтерла, але якщо придивитися, можна було помітити слабкі розлучення на скатертині. Світлана провела по них пальцем.
Чайник скипів. Вона заварила собі м’яту з ромашкою, додала меду. Села біля вікна, закутавшись у плед. За склом згущалися сутінки, вмикалися вогні у вікнах навпроти. Десь там люди варили супи, вечеряли, лаялися, мирились. Жили.
А Світлана вперше за чотири роки відчувала, що може дихати вільно.
Телефон завібрував повідомлення від подруги Олі: «Як справи? Давно не бачились».
Світлана посміхнулася і почала друкувати: «Добре. Ось, до речі, вечір звільнився. Чи не хочеш зустрітися? Розповім новини».
За дверима все стихло — мабуть, Ігор із матір’ю пішли, забравши речі. Квартира наповнилася тишею, але то була інша тиша. Чи не гнітюча, не порожня.
Просто тиша. Затишна та спокійна.
Світлана допила чай, підійшла до холодильника. Завтра після роботи треба буде зайти до магазину. Купити продукти – тільки для себе. Те, що вона кохає. Можливо, червону рибу. Або креветки. Або просто овочі на пару із сиром.
Все, що завгодно, але точно не гороховий суп.
Більше жодного горохового супу.