Все життя я живу з мамою. Лише в студентські роки поїхала до іншого міста. Але не далеко, до обласного центру. Та коли я була на третьому курсі мама вмовила мене перевестися на заочне відділення і повернутися до неї.
Річ у тім, що тато покинув неньку, коли мені було десять років. Мама тоді мала страшну депресію, мені довелось рано подорослішати через це. Я сама готувала й собі, й мамі, мало не силоміць примушувала її дивитися за собою.
Я звикла бути нянькою для мами. Вона в мене зовсім не самостійна. Ніколи не могла дати собі раду. Коли були проблеми чи треба було йти до якоїсь держустанови це робила я.
В 16 років я почала зустрічатися з хлопцем. Це було справжнє кохання. Артур кликав мене їхати з ним до Києва. Я дуже хотіла. Та щойно почала розмову про це з маминих очей покотилися сльози:
– Київ – це ж так далеко. Чим тобі Франківський університет поганий? А для дорослих стосунків ви ще надто молоді.
Врешті вона вмовила мене залишитись. А з Артуром ми розійшлися за пів року, наша любов не витримала випробовування відстанню.
Згодом в мене ще були хлопці. Та усі стосунки руйнувалися, коли ми починали думати про майбутнє. Мама хотіла, аби ми жили з нею, а чоловіки відмовлялися. Їх лякала моя близькість з ненькою. А тоді вона почала маніпулювати, стверджуючи, що дуже хвора. Звісно, здоров’я ідеальним не було. Але й не таким поганим.
І ось зараз мені 46 років. Деякі мої подруги вже онуків мають. А я все з мамою сиджу. Не уявляю, що буде, коли вона помре, я залишусь зовсім одна. І ось нещодавно в соцмережах до мене долучився той самий мій Артур. Я не спілкувалась з ним 27 років. Знала, що він одружився, має дітей.
Ми почали листуватися. Потім він подзвонив. Нам було так цікаво, почувались знову молодими. виявилось, він розлучився вже давно, зараз живе й працює в Бельгії. І раптом Артур сказав такі важливі слова.
– Послухай, доля дає нам другий шанс. Їдь до мене, будемо жити разом!
– Я дуже хочу, але як можу залишити маму!
– Ти колись через неї не поїхала зі мною. Не шкодуєш? У нас все могло скластися інакше, була б сім’я, діти! Мама зруйнувала твоє життя! Не повторюй помилок!
Він мав рацію, я знала це. Вирішила поговорити з мамою. Та вона відразу плакати почала:
– Як я без тебе! Щойно поїдеш – помру!
– Мамо, я платитиму жіночці, щоб приходила провідувати тебе! Та й ти ж ще не стара!
– Не треба мені нікого!
Я в розпачі, не знаю, як бути! Подруга каже, щоб я їхала і все, а мама змириться з часом. А я боюсь. Але так хочу щастя. Як бути?