Коли мені було 7, у нашій родині з’явилася ще одна дитина – моя сестричка Оля. Пологи були важкі, лікарі сказали, що в неї серйозні вроджені проблеми. Я тоді не розуміла, що це означає. Але дуже швидко зрозуміла одне – відтепер мене, здається, перестали бачити.
Мама весь час бігала між лікарнями, процедурами, консультаціями. Тато працював без відпочинку, бо лікування коштувало чимало. А я навчилась готувати в 10 років, сама прала свої речі, сама ходила на тренування, і ще й доглядала Олю, коли мама не встигала.
І коли приносила додому дипломи, грамоти, перемоги – мама тільки втомлено махала рукою:
– Марино, не зараз, Оля знову температурить.
Коли я вступила до університету на бюджет, тато сказав:
– Ну, добре, хоч сама собі дорогу прокладаєш. Ми з мамою просто не маємо часу на твої справи.
На випускний вони не прийшли. Я стояла з букетом, дивилась, як інші батьки фотографуються зі своїми дітьми, і вдавала, що мені байдуже, але тоді щось всередині обірвалось.
Після школи переїхала. Навчалась, працювала, будувала своє життя сама. Без них, дзвінків і підтримки. Одного разу намагалася приїхати – привезла подарунок для Олі. Вона тоді вже майже не говорила, дивилася на мене з байдужим виразом, а мама шепнула:
– Не муч її, вона тебе майже не пам’ятає.
Тоді зрозуміла, що і мама мене теж не пам’ятає.
Минуло багато років. Я вийшла заміж, народила сина. Ми жили щасливо – без минулого. І ось нещодавно пролунав дзвінок.
– Маринко… – це був голос мами, старіший, змучений. – Олі не стало. Приїдь, попрощайся.
Я мовчала. У грудях – порожнеча.
– Ти ж розумієш, вона твоя сестра.
– Сестра? – я гірко засміялась. – Вона була вашим світом. Я просто існувала десь, але без вас. Ви ніколи не бачили мене. Для чого я вам тепер? Щоб знову стояла осторонь і дивилась, як ви плачете над тим, кого любили, а мене називали “сильною”?
– Як ти можеш бути такою жорстокою? Вона ж тебе любила! – сказала мама.
– А ви мене любили, мамо? Хоч раз запитали, як живу? Як мені було?
Тато взяв слухавку:
– Марино, ти егоїстка. Люди прощають, навіть гірше. Це ж родина!
– Ні, тату, родина – це не ті, хто народив, а ті, хто поруч, коли ти плачеш і коли смієшся. І ви – не моя родина.
Я поклала слухавку. Потім сиділа довго, дивилась у вікно. Мені було боляче, соромно, страшно – але вперше за довгі роки я відчула, що вибрала себе.
Хіба ж я не права? Як би ви вчинили?