Мені важко згадати той час, коли моя сім’я була щаслива, а мама й тато ще разом жили. Та я пам’ятаю, що ми бідні були, проте справлялися якось. Тато електриком на фірмі працював, і був таким добрим. А мама – в садочку вихователькою. Та якось, коли мені виповнилося всього 8 років, ненька заявила:
– Набридло мені вже так жити! Сестра до Італії кличе, каже, що за кілька років ми зможемо і хату побудувати і на ноги стати!
І вона поїхала, не питаючи, чи згодні ми. Відтоді тато ходив увесь час засмучений. Сумно було і мені. Я все чекала, що мама повернеться за місяць, два, хоча б рік. Та цього не сталося. Перший рік вона щомісяця нам гроші висилала. За них тато почав ремонт в будинку. Він ніколи й копійку марно не витрачав, де міг – намагався економити. І щоразу, коли ненька дзвонила, казав, що вже вистачить, впораємось якось. Та вона не приїжджала. А якось одного разу зізналась:
– Не чекайте мене, все дуже змінилося. В мене тут зовсім інше життя!
– Тоді вдавися своїми грішми! Нам вони не потрібні!
Відтоді я маму не чула. Тато від мене нічого не приховував, сказав, як є, що ми з ним нікому не потрібні. Як я плакала, ви не уявляєте. Та згодом трохи заспокоїлась. А з часом просто ненавиділа її. І ось минуло три роки і якось в наші двері постукали. Я відчинила й очам своїм не повірила. Це була мама. Вона стояла, а поруч із нею малесенький хлопчик.
– Це хто?
– Марчєлло, твій брат!
– В мене братів нема. І матері теж! – вперто сказала я.
Тут вийшов тато. Він попросив мене відійти. Я чула, як мама плакала, благала її пустити, присягалась, що вже нікуди не поїде, стверджувала, що помилилась і дуже шкодує. Та він однаково її вигнав. Згодом вона приходила ще кілька разів і щоразу гірко плакала. А якось до нас прийшла бабуся, татова мама.
– Ну, пробач вже їй! Дівчинці мама потрібна! Хто ж у житті не помиляється!
– Нікому така мама не потрібна. Вона свій вибір зробила.
Тато не зміг пробачити, і я теж. Роки минали, я виросла. Зараз вже власних дітей маю. Ми щотижня приїжджаємо до мого тата в гості. А з мамою я так і не спілкуюсь. Знаю, що брата забрав його італійський батько, а ненька живе сама з тіткою на околиці. Нещодавно я зустріла в місті двоюрідну сестру. Вона мені дещо сказала, тепер це ніяк з голови не виходить.
– Знала б ти, як вона себе картає, як плаче щодня. Вся хвора через це. Одного разу навіть хотіла страшне із собою зробити! Вона ж добра насправді і любить тебе! Невже зовсім не шкода?
– Ні, не шкода.
Не знаю, як вам пояснити. Та я переконана, що кожна людина може керувати своїм життям, і жодне кохання чи емоції не сильніші за це. Мама сама вирішила мене покинути. Свідомо. На що вона розраховувала? Ви б змогли таке пробачити?