— Я ж нічого такого надзвичайного не просила, — зітхає Аліна. — Просто хотіла бути працевлаштованою як усі нормальні люди: щоб стаж ішов, податки сплачувалися.
— Ну, взагалі, це якийсь сюр, — відказує сестра, якій молода жінка все це зараз виливає. — І що, через це вони всі на тебе накинулися?
— Не те щоб прямо накинулися, але мені вже в печінках сидить цей вічний стьоб і підколки. Вчора я чоловікові прямо сказала: з його батьками я можу і не спілкуватися, але якщо він сам продовжуватиме в тому ж дусі, то ми, швидше за все, просто розлучимося…
— А він що?
— А він мені видав, що від його батьків залежить наш добробут! Що це не вони поводяться неправильно, а я. І що я повинна «добре подумати над своєю поведінкою». Коротше, ось, сиджу тепер у тебе і думаю. І, знаєш, повертатися туди мені зовсім не хочеться, — зізнається Аліна.
Розмова ця відбувається на затишній кухні старшої сестри. Аліна приїхала сюди в засмучених почуттях — до єдиної рідної людини в столиці. Звісно, родичі в неї ще є: законний чоловік, свекри. Та тільки так вийшло, що зараз Аліна опинилася до них у жорсткій опозиції.
Аліна народилася й виросла в невеличкому містечку в центральній Україні. Типовий райцентр: дороги розбиті, з роботою туго. Там і зараз живуть їхні з сестрою мама та бабуся.
Старша сестра першою вирвалася на навчання до великого міста. І назад уже не повернулася: спершу тулилася по орендованих квартирах із подружками, потім знімали житло вдвох із майбутнім чоловіком. Зараз у сестри своя євро-двокімнатна в іпотеку та восьмирічна дитина.
Аліна ж поїхала підкорювати столицю і вступати до університету вже второваною сестрою стежкою.
Щоправда, рідна душа їй тоді нічим особливо допомогти не могла: сама ще жила з дівчатами у скромній однокімнатній квартирці, тож долею Аліни став студентський гуртожиток. Після навчання дівчина влаштувалася на роботу і теж знайшла компаньйонку, щоб дешевше було платити за оренду.
За три роки подруга вийшла заміж, а Аліна на той час уже трохи стала на ноги, тож не стала шукати нову сусідку — сама тягнула ту ж таки квартиру на околиці міста. Невдовзі зустріла Пилипа, закрутився роман.
За півтора року хлопець освідчився.
Аліна, правду кажучи, ще вагалася: чи варто поспішати. Але мама й сестра в один голос казали, що варто.
Пилип — хлопець із хорошої, забезпеченої родини, ніби серйозний, відповідальний, і видно неозброєним оком, що Аліну щиро кохає. Майбутні свекри теж здалися чудовими людьми. Вони самі колись приїхали з села, починали в Києві ще в буремні дев’яності, всього досягли власною працею, з повного нуля.
На весілля батьки Пилипа зробили розкішний подарунок — дали солідну суму на перший внесок за двокімнатну квартиру. Причому навіть не стали робити в документах жодних приміток, що це гроші виключно з боку їхнього сина.
Житло оформили у спільну власність, іпотеку виплачують із випередженням графіка, залишилося вже небагато.
Чоловік Аліни працює у фірмі свого батька, заробляє непогано. Свекруха теж крутиться в сімейному бізнесі, хоча вже навіть пенсію отримує. Аліна ж (а від дня весілля минуло вже майже три роки) продовжувала працювати на своїй старій роботі.
Щоправда, добиралася туди вже з комфортом — на дошлюбній машині чоловіка, бо йому батько на свято подарував новеньку.
Про зміну роботи для Аліни ніхто якось і не заїкався. Свекруха навіть казала: «Та який сенс зараз щось міняти? Все одно ж малятко треба буде скоро, а там уже видно буде, що й до чого».
Дитину Аліна і справді дуже хотіла. Трохи більше року тому вона дізналася, що при надії. Уся родина раділа майбутньому поповненню, але… не судилося. На п’ятому місяці Аліна з Пилипом втратили дитину.
Для невістки одразу ж оплатили найкращу приватну клініку, дороге обстеження. Лікарі нічого критичного не знайшли, мовляв, на жаль, таке в житті буває.
Порадили з наступною спробою одразу ставати на облік до них і зачекати хоча б рік, щоб організм відновився. Аліну з чоловіком після всього пережитого навіть відправили в хороший санаторій підлікувати нерви.
Якийсь час молода жінка оговтувалася від горя, тихо ходила на свою роботу, але десь пів року тому родичі чоловіка пішли в серйозний наступ.
— Годі вже тобі там киснути, — заявив якось свекор. — Ми зараз розширюємося, толкові люди потрібні, самі за всім уже не встигаємо. Давай-но звільняйся і долучайся до сімейної справи! У боргу не залишимося, та й спеціальність якраз твоя профільна.
Спершу Аліна сприйняла цю новину з великим натхненням: і зарплату обіцяли вищу, і графік ніби гнучкіший, і люди в підпорядкуванні будуть. Та й узагалі — це ж своя, сімейна справа!
А потім трохи охолола і задумалася. У її чоловіка Пилипа офіційно світить майже мінімалка — так свекрам простіше оптимізувати податки. Хоча на руки він отримує в рази більше, плюс батько щедро ділиться частиною прибутку.
У свекрухи взагалі лише пенсія, вона навіть офіційно не працевлаштована у власній фірмі.
І їй, Аліні, теж прямо запропонували працювати «в конверті»: мовляв, ось таку суму на руки отримуватимеш щомісяця. Свого слова батько чоловіка дотримується, тут сумнівів немає.
Аліна і не сумнівається, що він господар свого слова. От тільки вона ж не пенсіонерка! Їй дуже потрібен і офіційний стаж, і відрахування для майбутньої пенсії, і соціальні гарантії.
— Чоловік мій захищений з усіх боків, — міркує Аліна. — Він — єдиний син, йому в будь-якому разі все дістанеться у спадок. А мені що з того? А якщо раптом між мною і Пилипом щось піде не так?
А якщо це «не так» трапиться саме тоді, коли я буду в декреті з немовлям? І залишуся я сама-самісінька: без офіційних декретних виплат і з аліментами, які будуть нараховувати з тієї самої офіційної мінімалки. Ні, розлучатися я, звісно, не збиралася, але… життя навчило думати про все. І намагаєшся прораховувати свої кроки наперед.
Набравшись сміливості, Аліна прямо заявила батькові чоловіка:
— Ні, на таких умовах я не хочу. Мені важливо бути працевлаштованою офіційно і чесно заробляти собі на майбутню пенсію. Оформлюйте мене по-людськи, з нормальною «білою» зарплатою. Якщо не можете — я залишаюся на своєму старому місці.
— Не «не можемо», а «не хочемо»! — раптом спалахнув свекор. — Ого, як ти заспівала! Офіційно їй цікаво! А цікаво тобі на нашій машині кататися? А квартиру у спільній власності мати, де іпотека вже майже виплачена нашими грошима?! Щось ми тоді не заїкалися про те, щоб усе оформити суворо за папірцями!
Яка ти, виявляється, меркантильна! По собі людей не суди, ніхто тебе тут дурити не збирається!
Аліна, звісно ж, спробувала м’яко пояснити, що вона зовсім не мала на увазі, ніби її можуть обманути з грошима. Просто вона думає про своє майбутнє: про ту ж пенсію, про законні виплати у зв’язку з декретом, про декретну відпустку.
— Ти спершу ту дитину нормально доноси і народи, — боляче всміхнувся батько Пилипа. — Нема про що поки навіть розмовляти. Не підеш до нас на роботу? Ну і… хай тобі грець!
Мати Пилипа трохи м’якша. Вона якось намагалася згладити цей конфлікт, пояснювала Аліні, що вони просто не хочуть викидати зайві гроші на податки державі.
Мабуть, пробувала і з чоловіком поговорити, але свекор закусив вудила: «Не хоче — хай далі тухне у своїй конторі за копійки, ми й без неї не пропадемо!».
— І ось уже кілька місяців поспіль у мій бік летять постійні підколки. І чоловік спершу просто жартував, а тепер уже на повну котушку насміхається: «Ну давай, продемонструй світу свій величезний дохід, через який ти полізла на конфликт із власною сім’єю! З сім’єю, яка для тебе стільки зробила!», — ледь не плаче Аліна.
— Ледь не в кожній нашій розмові це спливає. А на дні народження свекрухи Пилип вручав подарунок і при всіх видав: «Це від мене особисто, а на саму листівку Аліна на своїй офіційній роботі заробила». Таке приниження при гостях…
Саме цього приниження Аліна і не витримала. Того ж вечора сильно посварилася з чоловіком, нашвидкуруч зібрала найнеобхідніші речі і поїхала до сестри.
— Тільки ти, і ніхто інший, будеш винна, якщо ми розійдемося! — заявив їй Пилип на прощання. — Ти від нашої сім’ї бачила тільки хороше і добре. Просто так, від щирого серця, без усіляких там бюрократичних папірців. А коли тебе по-людськи попросили стати частиною нашої справи, ти купу умов висунула, про якесь своє «майбутнє» заговорила.
А те, що це твоє майбутнє безпосередньо від мого батька залежить — ти якось не врахувала. Подумай гарненько своєю головою і повертайся. У сім’ю і в бізнес. Обіцяю — ніхто тобі й слова кривого не скаже. Але… виключно на наших умовах.
Ось така життєва історія, де на одних терезах опинилися родинні зв’язки та щедрість, а на інших — цілком зрозуміле бажання жінки мати власні законні гарантії, особливо після пережитого болю.
Знаєте, часом дуже складно знайти ту тонку межу між вдячністю за допомогу та правом на власну безпеку.
А як ви вважаєте, хто в цій ситуації має рацію і як краще вчинити Аліні, щоб не руйнувати сім’ю, але й не втратити себе?