Я завжди пишалася досягненнями свого сина. Із самого дитинства Микола був найкращим у всьому. Учителі його хвалили, відправляли на всі олімпіади. Він закінчив школу із золотою медаллю та самостійно вступив до університету. Уже на третьому курсі він поїхав за програмою студентського обміну до США.
Повернувшись, Микола збудував успішну кар’єру. Заснував бізнес, одружився й купив чудовий будинок. Оформивши нерухомість на мене, він сказав, що так буде краще. Я завжди довіряла синові, тож погодилася. Його дружина Наталія здавалася мені справжнім скарбом, така турботлива й добра. Я була щаслива, що маю таку чудову невістку.
Наталя народила двійню, і я завжди намагалася їй допомагати. Син багато працював, удома його рідко можна було застати. За кілька років невістка знову завагітніла, і я бачила, як їй важко. Та вона трималася, попри всі труднощі. Це навіть викликало в мене подив.
– Як у тебе все виходить? І готуєш, і прибираєш, і дбаєш про малюків, та ще й при надії.
– Хочу, щоб Микола мною пишався. Адже він такий успішний.
Наталя народила ще й донечку. У той час я захворіла й більше не могла допомагати, та й карантин почався. Ми сиділи вдома кілька місяців, а невістка буквально на очах худла й слабнула. Тоді вони вирішили найняти няню. Їм потрібна була така, що знала б англійську, адже вони хотіли, щоб діти змалечку вивчали дві мови і могли почуватися впевнено будь-де, хоч у Києві, хоч у Берліні чи Лондоні.
Так у їхньому домі з’явилася Олена. Їй було всього 22 роки, вона щойно закінчила університет, але вже мала досвід роботи з дітьми. Наталі їй сподобалася, і ніхто не міг навіть припустити, якою «гадюкою» вона виявиться.
Олена пропрацювала в них близько року, фактично жила з родиною. Усі їй довіряли .Але одного дня Наталія зателефонувала мені вся в сльозах..
– Я застала Миколу в нашій спальні з Оленою. Він навіть не намагався виправдовуватися.
– Рідна, заспокойся. Я вже їду до тебе!
Моя бідна невістка так гірко плакала. Я відразу поїхала до неї. Ніколи б не подумала, що мій син здатен на таке. Наталя була в такому стресі, що довелося викликати швидку. Їй зробили заспокійливий укол, аби вона змогла перепочити.
Я серйозно поговорила з Миколою.
– Мамо, ну зрозумій, таке буває. Це життя, всяке трапляється.
– У тебе що, голови на плечах немає? Тобі так важко було стриматися? У тебе троє дітей і чудова дружина.
– Та не така вже вона й чудова. І я не збираюся йти. Просто Наталя має зрозуміти, що в чоловіків інша природа.
– Що ти верзеш? Коли ти став таким?
Микола справді не збирався розлучатися. Але попередив Наталю, що й з Оленою не хоче рвати стосунки. Запропонував дружині змиритися. Вона розповіла мені про це.
– Мені так шкода дітей! Може, варто заради них потерпіти?
– Ти що, з глузду з’їхала? Хочеш, щоб твої діти бачили, як їхня мати не поважає себе? У жодному разі. Ти що, в гаремі живеш? Жени його геть.
Наталя мене послухала. Але тоді син заявив, що вона з дітьми має залишити будинок. Оце я вже терпіти не могла. Я прийшла до нього на серйозну розмову.
– Так, дорогий мій. Будинок оформлений на мене, правда?
– Так, але ж ти розумієш, що це лише формальність.
– Я вирішила подарувати будинок Наталі.
– Ти що, на старості з глузду з’їхала?
– Ні, це в тебе проблеми з головою. Шукай із Оленою собі нове житло, хоч у Львові, хоч у Варшаві, хоч у будь-якому іншому місті, але не тут.
Син був у люті. Та я зробила так, як вважала за потрібне. Тепер я намагаюся підтримувати Наталю в усьому. Вона досі не оговталася, їй дуже тяжко. Але я переконала її подати на аліменти, адже виростити трьох дітей, це не жарти. Як ви гадаєте, чи правильно я вчинила?