Я вже зовсім не молода, 62 роки, але досі працюю, мене цінують, як кваліфікованого фахівця. Та місяць тому сталася зі мною неприємність. Я поверталася додому з роботи й раптом в голові запаморочилось. Мало не впала, мене підтримав незнайомий чоловік. Він і допоміг дістатися лікарні.
Медики повідомили, що в мене мікроінсульт. На щастя, мозок не пошкоджено. Відразу ж приїхав мій син з невісткою. Віра – лікар, подивилась аналізи й подбала, аби все було на рівні. Михайло придбав необхідні ліки. А далі вони щодня приходили. Усі довкола дивувались, яких добрих родичів я маю.
– Ні за ким так не дивляться, як за вами! Маєте щастя!
Я тішилась, хоча й відчувала якусь каверзу. Минуло кілька тижнів. Мене відпустили додому. І тоді почалось. До мого приїзду невістка зробила в мене порядки й наготувала. А вже на другий день вони з сином приїхали до мене. Михайло розпочав:
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Мамо, ти вже не молода, з кожним роком ставатиме дедалі важче. Та не переймайся, ми тебе нізащо не покинемо. Ти ж бачиш, яка Віра, вона дуже дбайлива.
– Дякую вам діточки! Для мене велике полегшення це розуміти.
– Але є один момент. Буде справедливо, якщо ти напишеш на нас заповіт, залишиш нам квартиру.
– А як же Люда, твоя сестра.
– Вона навіть не приїхала тебе провідати. Той не думаю, що доглядатиме тебе!
– Вона не могла приїхати, бо має маленьку дитину. І ти знаєш, як їм важко. Зять на війні, бідненька сама з двома малими дітьми, квартиру орендують. Така конура.
– Якби вона хотіла, щось би вигадала. А ти маєш мати гарний догляд і всі необхідні ліки, погодься.
Сумно мені стало від цих слів. Не могла уявити, як Михайло так може. У них все є – квартира, автівка, гарно заробляють. А Людочка ледве кінці з кінцями зводить. Що ж він за брат такий?
Минуло кілька днів і син приїхав до мене з нотаріусом. Він буквально примусив мене написати заповіт. Та після тієї події я не могла знайти собі місця. Наступного ж для потайки поїхала до нотаріуса і все змінила. Та синові я нікого не скажу. Такою буде йому наука. Я вирішила поділити все порівну. А якщо у Михайла так і не буде дітей, то взагалі згодом зміню заповіт і залишу квартиру онукам.
Як гадаєте, це справедливе рішення чи все ж син має рацію?