Кілька тижнів тому мій чоловік Ілля поїхав на фронт. Він ніколи не уникав мобілізації. Та був ще надто молодим. А щойно йому виповнилось 25 років – отримав повістку. Для мене це стало справжнім ударом, ми мали стільки планів, всього рік тому побралися, навіть спільним життям насолодитися не встигли.
Та він і не думав шукати якісь варіанти. Сказали їхати, то поїхав. І ось минуло два тижні та до мене неочікувано приїхала Тетяна Вікторівна, мама Іллі.
– Збирайся, поїдеш зі мною в село.
– Чого раптом?
– А чого ти тут сама житимеш? Хто за тобою нагляне?
– Я не дитина, мені нагляд не потрібен.
– Ні, я так не можу. Он скільки історій про те, як чоловік їде на війну, а дружина починає коханців водити.
– Це не про мене.
– Всі так кажуть. Поїхали, у мене там повно роботи якраз!
– Я також працюю і нікуди їхати не хочу.
– Ти ж за комп’ютером сидиш. То в мене це й робитимеш. А вибору в тебе нема, бо я й квартирантів вже знайшла. Якраз додаткові гроші будуть.
Я повірити в це не могла. Ми почали сваритись. Але звелося все до того, що свекруха почала стверджувати, що я вже маю наміри зраджувати чоловікові, якщо так не хочу їхати. Ледве я її випхала з хати, а тоді подзвонила Іллі.
– Чого твоя мама примушує мене? Я не хочу з нею жити?
– А чого? Як на мене, це чудова ідея. Ти сама, вона сама, а квартиру й справді здайте. Я повернусь і назад переїдемо, ще й гроші на ремонт матимемо.
Ця розмова мене остаточно засмутила. Вочевидь вони змовилися і чоловік мені зовсім не довіряє. Але чи маю я щось комусь доводити. Порадьте, як мені бути?