Я пропрацювала в школі багато років, до самої пенсії і ще працюю. Яке то було задоволення, як учні вчили російські класики. “Лебедине озеро”, “Лускунчика” Чайковського, Глінку, Балакірєва, Рахманінова. А тепер у школі нові програми. Але я вважаю, що забирати шедеври світової класики не можна.
Тепер і деякі учні принципово не хочуть мене слухати і на моїх уроках відмовляються виконувати російські композиції, бо їм вже добре мозок промили тою війною. Але ж не можна іти всупереч мистецтву. Бо тоді почнеться справжня війна – війна цінностей.
У 1990 році я була на екскурсії в Києві з колегами. Нас знайомили із визначними пам’ятками столиці. Найбільш незабутнім був балет на льоду “Снігова королева” і опера Чайковського “Лебедине озеро”. Зал був переповнений. Всі голосно аплодували.
Коли моя молода напарниця по роботі слухає мої спогади, то дуже дивно реагує і дивиться на мене, як на ненормальну:
– Зараз у нас інші цінності, – каже вона.
Я навіть одного разу порушувала це питання на педагогічній раді і почала запевняти, що наша методична комісія має право вносити деякі зміни тематики планування уроків музики. Після цих слів я спіймала на собі дивні погляди колег. Одні цинічно посміхався, інші – втупились хто у телефон, а хто у свої записнички.
– Ну невже на російських композиторах світ зійшовся? Та маємо Баха, Моцарта, зрештою, українських – Лисенка, Лятошинського, Гулака-Артемовського, Скорика, – сказала заступник директора по виховній роботі. – Припиніть нарешті ностальгію за радянським минулим.
– У нас нова програма і російських класиків не буде, бо війна, – і собі додав директор.
– Та ж це російська класика! Високі зразки світового мистецтва!
– Якщо ви будете йти всупереч програмі, ми вас звільнимо!
Я не розумію по сьогоднішній день, чому так тісно мистецтво пов’язане з політикою, з сучасною ситуацією в країні, війною? Ми втрачаємо багато культурних цінностей. А чи хтось підтримує мене ще в цьому питанні?