Дніпро. Госпіталь. Мене привезли туди, прооперували. Я лежав непритомний і раптом крізь сон почув.
– Це не мій чоловік!
– Як не ваш? Його побратим підтвердив. Це Віктор Михальчук.
– Ні, це не він.
І вона пішла. Хоча я знав, це моя Надя. Чому ж вона так вчинила. Лише прийшовши до тями я збагнув. В мене не було обидвох ніг. Вона просто не схотіла доглядати такого чоловіка. Потім до мене прийшов побратим Андрій, саме він мені життя врятував.
– Де Надя? – спитав я.
– Пішла. Не переймайся, вона повернеться.
– Ні, така, як Надя не повернеться.
– Тоді я твоя сім’я! Поїдеш до моєї мами!
– Але так не можна!
– Повір, вона щаслива буде.
Я думав, що Андрій жартує. Просто, аби розрадити. Адже Надін вчинок поранив мене дужче за ту кляту міну. Я її щиро кохав. Два роки бігав за нею, а вона все казала, що хоче кращого, багатшого. Я обіцяв, що дам їй все, про що мріє. Тож врешті вона погодилась і ми побралися.
Та нормально заробляти в нашому місті було важко. Тож час від часу я їздив на заробітки до Данії. Надя мала все, що хотіла. Вона не працювала, ходила по салонах. А згодом завагітніла і я був найщасливіший на світі. Народилась дівчинка Софія. Все було чудово. Я планував ще трохи заробити і відкрити магазин вдома. Продавати будівельні матеріали. Я ж на тому розумівся.
Війна застала мене вдома і я не зміг повернутись до Данії. А через кілька місяців дружина почала мене пиляти. І я вирішив піти на контракт. Хто ж міг знати, чим це закінчиться. Важко навіть в страшному сні уявити, що я пережив і що бачив. На землі тримали лише мрії про повернення до Наді та Софії.
Та тепер я нікому не потрібен. Лиш побратим від мене не відвернувся. Пів року я лежав в лікарні, згодом проходив реабілітацію. Дружині дзвонив, та вона не відповідала. Спільні друзі розповіли, що вона забрала доньку і виїхала з країни.
Врешті Андрій привіз мене до своєї мами. Галина Вікторівна жила сама в селі. Вона колишня медсестра і відразу прийнялася мені допомагати.
– Тепер я сама не буду. Знаєш, як важко. Просила Андрійка не йти на війну, та він не послухав.
Галина Вікторівна дуже добре до мене ставилась. В ній я знайшов матір, котрої ніколи не мав. Вона залишила мене на бабусю і поїхала геть з новим чоловіком. За іронією долі зараз вона в ворожій країні та знати мене не хоче.
Минали місяці, поступово я відновився. І ось якось мені подзвонили.
– Це Валентина Дмитрівна, твоя теща.
– Добрий день!
– Послухай, ми нічого не знали. Надя не розповідала. Сказала, що ти зник безвісти, а тоді поїхала. Зараз вона знайшла там чоловіка, а Софійку до нас привезла. Приїжджай! Будемо всі разом жити.
– Нащо вам ще один тягар?
– Ти донечці потрібен. Не вигадуй.
Такого я не чекав, особливо від тещі, котра завжди казала, що я не вартий їхньої донечки. Тепер я не знаю, як бути. Залишитись з мамою Андрія, котра вже наче рідна чи їхати до доньки? Я так скучив. Та чи не буде вона соромитись такого тата? Нащо я їм там?